50. ОСТАННІЙ ГЛЕЧИК

Поділля. Земля глиняна, співоча, мудра. Тут навіть глечики — не просто посуд. Особливо один. Розбитий. Без дна, без кришки, без логіки. Але коли вітер проходить через нього — з нього лунає пісня. Не звичайна. А та, що була останньою для когось. І кожен, хто її чує — згадує щось своє. Іноді — те, що давно мав би забути.

Олеся — керамістка. Вона приїхала на Поділля вивчати традиційну гончарну справу. У маленькому музеї побачила уламки — глечик, склеєний, але з діркою посередині. І табличку:

“Не торкатися під час вітру.”

Наступного ранку зірвався вітер. Із розбитого глечика пролунав спів. Сумний, давній, жіночий голос. Але слова… були знайомі. Це була колискова, яку співала її бабуся.

Із очей потекли сльози, хоч вона не плакала з дитинства.

Старий музейник сказав:

– То глечик Івана Глинича. Він зробив його перед війною. Не для продажу. Для коханої. Але не встиг подарувати. Його забрали, а глечик розбився. Але… він запам’ятав. Голос. Пісню. Її. І тепер співає, коли хтось поблизу теж носить невиговорене.

Олеся чула нову пісню щодня. Завжди — іншу. Про щось, що втратила: про перше кохання, про старого пса, про лист, який не надіслала.

Вітер став голосом її серця. І глечик — її вухом.

Перед від’їздом вона спитала:

– Чому не можна торкатись під час вітру?
– Бо глечик може заспівати тебе. І тоді вже ти станеш його голосом.

Вона не торкнулась. Але лишила поруч свій маленький глечик. Новий. І на дні написала:

“Для тебе, хто не сказав. Співай.”

P.S.

Кажуть, на Поділлі є глечик, який співає тоді, коли душа стихає. Якщо почуєш — слухай. Це не про смерть. Це про пам’ять. І про те, що справжня музика — завжди залишає відлуння. Навіть у глині.