46. ШЕПІТ ЗА ПІЧЧЮ

Село на Черкащині. Там, де ще топлять піч, сушать яблука на горищі й вірять, що кіт знає більше за всіх. У цих хатах ніч тиха, але не порожня. Бо за піччю живе шепіт. Старий, як сам глиняний мур. І коли всі лягають спати — він говорить. Не голосом. А спогадом, який приходить, наче запах бабусиного борщу. Але не завжди він приємний.

Іра приїхала в село, щоб відновити хату діда. Після міського стресу їй хотілось тиші. Саме тому вона обрала дім із піччю — без газу, без Wi-Fi, без натяку на цивілізацію. Але вже в першу ніч вона почула його.

Шепіт. Зі сторони печі. Не зрозумілий. Але живий.

Вона подумала — вітер. Або звуки в голові. Але шепіт повертався щоночі. Рівно о 2:14. І завжди — з новими словами:

– Не забудь воду… Не клади ложку на край… Поверни ляльку в куток…

Іра згадала: ці фрази казала бабуся. Саме в цій хаті. Вона почала записувати.

Шепіт ставав чіткішим. І одного разу Іра спитала вголос:

– Це ти, бабусю?

І почула:

– А хто ж іще тобі нагадає, де твоя правда?

Після цього на печі почала з’являтись сажа у формі слів. Короткі фрази, ніби думки, що треба встигнути записати до сну.

Але одного разу шепіт змінився. Став різким:

– Не відкривай ту шухляду. Не клади фото біля вікна. Не зникай, як вона.

Іра знайшла стару шкатулку. У ній — фото дівчини, схожої на неї, але з 40-х років. І запис:

“Мене теж слухала піч. Але не дослухалась.”

Вона почала говорити до печі кожен вечір. Як до родича. Дякувати. Слухати. І шепіт став спокійним. Теплим. Як колискова.

Піч гріла не лише тіло — а й серце. Іра знову писала. Малювала. Сміялась. І щоночі, перед сном, чула:

– Спи. Ти вдома. І я поряд.

P.S.

Кажуть, у старих черкаських хатах піч — не просто тепло. Це жива пам’ять. Якщо ти чуєш шепіт — не лякайся. Просто відповідай. І дякуй. Бо навіть тиша хоче, щоб її чули.