34. ПЕЧЕРА СМІХУ

Буковина. Земля, що співає і мовчить одночасно. Де гори пам’ятають більше, ніж архіви, а між деревами іноді лунає сміх. Але є одне місце — печера, захована у схилі, що віддає сміхом. Наче всередині сидить хтось, хто розповідає анекдоти. І всі, хто заходять туди, починають сміятись. Але виходять… мовчазні. Не на день. Не на тиждень. А назавжди.

Настя була стендап-комікесою. Успішна, голосна, без фільтрів. Але останнім часом її жарти стали… порожні. Люди сміялись, а вона — ні. Від друзів дізналась про печеру: “Мовляв, там знаходять справжній сміх. Глибокий. Чистий. Без аудиторії.”

І Настя вирішила піти туди. На Буковину. Знайти себе. І, можливо, новий матеріал.

Печера знайшлась легко. Дорога звивалась через ліс, а всередину вела тріщина в скелі, схожа на усмішку. Вже на вході вона почула сміх. Легкий. Завзятий. Прямо з глибини.

Настя всміхнулась у відповідь. Вперше за довго.

Всередині було прохолодно. І… весело. Але не тому, що хтось щось казав. А просто — почалося зсередини. Сміх викотився з грудей. Без причини. Як гикавка після шампанського. Спочатку м’який. Потім шалений. Настя сміялась до сліз. До болю. До того, що впала на коліна і більше не знала — сміється вона чи плаче.

На стінах були написи. Їх було багато:

• “Тут я знову відчув.”
   
• “Сміх — це правда.”
   
• “Після цього не треба говорити.”
   
• “Я знайшов те, що було до слів.”
   

І постаті. Люди. Різного віку. Сиділи у глибинах печери. Всі — з усмішками. І… мовчали.

Настя вийшла з печери через дві години. Вона вже не сміялась. Але… і не говорила.

Через місяць вона вийшла на сцену. Вперше після Буковини. Взяла мікрофон. Подивилась на зал. І… мовчала.

5 хвилин. 10.

А потім усі в залі почали сміятись.

Вона не вимовила жодного слова. Але всі зрозуміли: це найсильніше, що вона коли-небудь казала.

P.S.

Кажуть, у Буковині є печера, де сміються без причин. Якщо туди зайти — знайдеш сміх. Але можеш втратити голос. Бо не всі слова потрібні. І іноді найкращий жарт — це мить тиші.