15. ХОДАК ІЗ ЯРЕМЧЕ

Карпати. Яремче. Місце, де гори розповідають легенди, а мандрівники залишають щось більше, ніж просто сліди. Особливо один. Якого ніхто не бачив повертаючись. Але всі бачили — коли вже пізно.

Ірина працювала у місцевому еко-готелі. Дні минають спокійно: туристи, чай з чабрецем, рюкзаки і “а покажіть, де водоспад?”. Але були вечори… коли готель просився у тишу. Особливо після 21:00. Бо тоді по стежці проходив він.

– Не питай, – казала кухарка. – Просто, якщо побачиш чоловіка в синій куртці — привітайся. Але не зупиняй. І не йди за ним.

Легенда йшла з поколінь: був хлопець, що приїхав у Яремче на відпочинок. У горах заблукав. Не зміг знайти шлях назад. І так хотів повернутись… що продовжив ходити. Щовечора. Один і той самий маршрут. Без рюкзака. Але з цікавими очима.

– А що, ніхто не намагався поговорити? – спитала Ірина.

– Пробували. Але після цього... тиша. А через день — ще один ходить.

Ірина не вірила. Поки не побачила. Вечір, туман, тиша. І… силует. Спокійний крок. Синя куртка. Не кліпає. Не дивиться. Просто йде.

Вона сказала: – Добрий вечір.

Він кивнув. І... зупинився.

Тиша стала густішою. Повітря — холоднішим.

– Ти мене бачиш? – пролунав голос. – Я шукаю вихід. Ще трохи. Можна?

Ірина закрила вікно. Поставила чай. І молилась, щоб не прокинутись із бажанням пройтися тією ж стежкою.

Наступного ранку вона вийшла подивитись на стежку. Там були сліди. Одні й ті ж. Але ведуть у протилежні боки. І кожна пара — трохи глибша, ніж попередня.

P.S.

У Яремче кажуть: якщо ввечері ти чуєш кроки, але не бачиш людину — краще не виходь. Бо дехто й досі шукає свій готель, свій виїзд, свою карту. А якщо подивишся в очі Ходаку — він може спитати, чи не хочеш ти піти замість нього.