9. БРАМА ТІНІ

Хотин. Фортеця, яка бачила все: князів, турків, поляків, селфі. Але одне вона приховує добре — браму, що відкривається тільки раз на тиждень. Щосереди. І веде не в підземелля. А в інший бік реальності. Бік, де мешкають ті, кого краще не кликати.

Максим був реставратором. І трохи романтиком. Його на тиждень відправили у відрядження до Хотина — "почистити, підлатати, зафіксувати". Робота звична, нудна, ідеальна… до першої середи.

Фортеця мала чіткий графік. Але одна брама — у західній стіні — поводилась інакше. Щовівторка вона була замурована. У середу — знову з’являлась.

Максим спитав охоронця:

– Чому вона зникає?

– Та то не брама. То привид архітектури. Вона собі приходить і йде. Відкривається — і хто зайшов, той уже або тінь, або хмара.

– Ви серйозно?

– Тут що, жартує хтось із фортецею?

Максим вирішив перевірити. Прийшов опівночі. І бачив, як каміння стіни… поволі зникає. Утворилась арка. За нею — не кімната. Не підземелля. А пейзаж, якого не існує в реальному світі.

Темний ліс. Бліде світло. Фігури у тумані. Вони не мали облич, але мали… очікування.

– Ти прийшов. – пролунав голос, але не ззовні. А зсередини голови. – Але ще можеш піти. Ще не час.

Максим зробив крок. І тут… хтось поклав руку йому на плече.

– Якщо ти зайдеш — забудеш, хто ти. Повернешся не весь. Не завжди.

Він відійшов. Брама знову замурувалась.

На ранок усе було, як завжди. Лише у кишені Максима з’явився камінь. Маленький, темний, ідеально круглий. А всередині — шум, як далекий шепіт.

Того дня він більше нічого не реставрував. Поїхав. Але щосереди… камінь починає тремтіти. І йому сняться очі. Без облич.

P.S.

Фортеця в Хотині і досі стоїть. Брама — зникає й з’являється. Кажуть, якщо в середу опівночі побачити, як хтось іде туди — не зупиняйте. Бо це або сміливий, або вже не зовсім людина.