Розділ 12. Зруйнований тераріум

Рішення суду виявилося сухим, жорстким і юридично бездоганним. Жодних красивих фіналів із мелодрам не сталося. Суддя Ковальова, вислухавши прокурора та органи опіки, винесла вердикт: у зв'язку зі встановленими фактами жорстокого поводження, занедбаності дітей та загрози їхньому здоров'ю, малолітня Єлизавета офіційно залишалася жити з батьком. Нас із Сонькою, враховуючи мамин психотичний стан і порушену кримінальну справу про шахрайство, суд постановив тимчасово вилучити з сім'ї та передати під опеку Ігоря Володимировича на період проведення комплексної судово-психіатричної експертизи громадянки Радомир.

Маму виводили через бічний коридор. Вона йшла під підпискою про невиїзд, притискаючи до себе порожню шкіряну сумку. Перед самим виходом вона обернулася і подивилася на мене. В її очах більше не було езотеричного світла чи люті — там застигла пуста, випалена злість жінки, у якої відібрали останню декорацію. Того ж вечора в її блозі, де залишилося від сили три сотні підписників, з'явилася коротка сторіс, записана тремтячими руками на тлі лікарняних шпалер: «Система зламала мене. Мої власні діти обрали низькі вібрації побуту. Але моя душа чиста…» Я вимкнула екран, навіть не додивившись до кінця.

Переїзд до квартири батька та Олі зайняв рівно сорок хвилин. Нам із Сонькою не було чого збирати — пара змінних светрів, рвані джинси та папині нові чоботи. Стару хрущовку ми покидали в повній темряві. Зате панельна дев'ятиповерхівка зустріла нас незвичним, рівним світлом і дзвінкою, ніяковою тишею.

Тут не було приторних свят із пирогами, якими нас лякали мамині казки. Царила сурова, приземлена реальність адаптації. Оля виділила нам із Сонькою окрему, чисто прибрану кімнату з двома застеленими ліжками та робочим столом. На ньому вже лежав скромний, але новенький ноутбук для навчання, куплений батьком замість украденого мамою.

Лизка з білою пов'язкою на щоці тихенько гралася на килимі в кутку, збираючи лего. Вона більше не бігала до мене і не заглядала в очі. Вона звикала до того, що в цьому домі її ніхто не вдарить за гучний сміх і не змусить «дихати світлом» замість візиту до лікаря.

Я сиділа на краю свого нового ліжка, тупо вставившись у свої чисті кеди. Сонька поруч старанно розкладала свої речі в шафу, щохвилини озираючись на двері — її звичка підлизуватися та лавірувати між дорослими нікуди не зникла, вона просто шукала нові вигоди в цих чистих стінах.

Мій телефон у кишені коротко завібрував. Я дістала його. Номер, який тепер був підписаний просто як «Папа», надіслав СМС:

«Ми на кухні, Ань. Приходь вечеряти, коли будете готові. Оля зварила нормальний суп. Ми на вас чекаємо».

Я подивилася на екран, потім на Соньку. З коридору дійсно доносився стійкий, ситний запах м'ясного бульйону та свіжого хліба. Жодних благовонь пало санто. Жодних воронкоподібних медитацій. Просто їжа. Просто чиста тепла квартира.

Я повільно піднялася з ліжка. Моє тринадцятирічне дитинство в езотеричному тераріумі було офіційно закінчене і здане в архів судового діловодства. Я не пробачила батька за його півтора року малодушного мовчання. Я так само не любила Олю з її холодним юридичним поглядом. Але я була прагматиком. Щоб вижити, вирости й ніколи більше не повертатися в льодовик нелюбові, мені потрібно було зробити цей перший крок.

— Сонько, пішли, — хмуро кинула я сестрі, відчиняючи двері в коридор. — Суп охолоне.

Я повільно пішла світлим коридором у бік кухні, де біля столу сидів батько, який спокутував свою провину, і жінка, яка повернула його до життя. Я йшла у своє нове, жорстке, але абсолютно реальне майбутнє.