Розділ 11. Трибуна помсти

Дерев'яні краї трибуни були холодними й шорсткими. Я вчепилася в них так сильно, що побіліли кісточки пальців. У залі судових засідань запанувала задушлива, звеняча тиша. Чути було тільки, як за вікном хуртовина глухо б'є в подвійне скло казенної будівлі.

Суддя Ковальова подивилася на мене поверх окулярів. У її втомленому погляді не було злості чи жалості — тільки чистий професійний інтерес:
— Анно, розкажи суду, як ви жили ці півтора року після уходу батька? Чи дійсно Ігор Володимирович кинув вас без засобів до існування, як стверджує твоя мама? Чи надавалася твоїй молодшій сестрі медична допомога?

Я замерзла. Повітря в залі стало густим, як клей.

Я повернула голову ліворуч. Мама сиділа, витягнувшись у струнку. Її обличчя перетворилося на божевільну, застиглу маску. Вона дивилася на мене впритул, розширеними чорними зіницями, і її губи ледве помітно рухалися, беззвучно повторюючи вчорашній наказ: «Скажи, що він монстр. Скажи, що він бив нас. Врятуй мене». Якби я зараз повторила її брехню, мамин адвокат учепився б за це як за соломинку. Ми б повернулися в нашу темну хрущовку, запалили б кільцеву лампу і продовжили грати в марафони, вдаючи, що все під контролем.

А потім я подивилася праворуч. Там, на глядацькій лаві, сиділа Оля. Вона дивилася на мене спокійно і прямо, ніби заздалегідь знала кожен мій крок. Поруч із нею сидів батько. Він не подавав мені знаків, не благав, не кивав. Він просто опустив голову, і на його обличчі застиг вираз покірного, звичного страждання. Він був готовий до того, що я зраджу його вкотре. Адже я півтора року стирала його зі свого життя, видаляла його СМС і кричала йому в зачинені двері «йди».

І в цей момент всередині мене щось остаточно перегоріло.

Я згадала сіру грудкувату вівсянку на воді в нашій крижаній кухні, яку мені доводилося варити малим. Згадала Соньчині чоботи з будівельним скотчем на підошві, в яких вона хлюпала по калюжах. Згадала Лизку з розпухлою синьою щокою, яка три дні вила на підвіконні, поки мама водила руками над її головою, виганяючи «батьківський егрегор».

Але найбільше я згадала мамині пальці, що вчепилися в мою куртку, пекучий, принизливий ляпас і мій ноутбук — мою єдину цінність, яку вона таємно потягла в ломбард, щоб оплатити рекламу свого фальшивого бренду. Вона використовувала мене як безкоштовного раба, зачіняючи чистити чати від розлючених клієнток, а коли її затиснули в кут, вдарила і назвала нікчемою.

Лояльність скінчилася. Моя помста не була благородною. Я йшла до цієї трибуни не заради того, щоб врятувати батька чи знайти нову родину. Я йшла туди з холодною, підлітковою люттю, щоб стерти маму на порох за все, що вона у мене відняла.

— Батько привозив продукти, — виразно, крижаним тоном вимовила я в мікрофон. Мій голос рознісся по залу, різкий і плоский. — Щовиходу. За списками. Курку, молоко, порошок, фрукти. Ми... ми самі їх викидали. Мама змушувала. Вона говорила, що у тата брудна енергія і низькі вібрації.

Мама на лаві позивачки смикнулася, ніби її вдарили струмом. Її адвокат перелякано скинув голову.

— Ми блокували його номери на всіх телефонах, — продовжувала я, карбуючи кожне слово і дивлячись прямо в очі судді. — Нам було заборонено відповідати на його СМС раніше, ніж через три дні, і то тільки щоб вимагати гроші. Вдома півтора року було пекло. Мама не прибирала і не готувала. Їй було ліниво. Коли у Лізи запалився зуб, мама заборонила везти її до лікаря, тому що стоматологи «руйнують кісткову структуру енергії». Вона мазала її щоку оліями, поки у Лізи не посиніло обличчя. А вчора... вчора мама побила мене і змусила прийти сюди, щоб я збрехала під присягою, ніби тато наркоман і бив нас. Вона погрожувала вигнати мене на вулицю, якщо я не врятую її від в'язниці за шахрайство. Вдома у нас немає їжі. І світла теж немає. Батько ні в чому не винен.

— Аню, замовкни! Замовкни, погань! — вибухнула мама, схоплюючись зі свого місця. Її обличчя перекосилося, бездоганна укладка розпатлалася. Вона рванулася до трибуни, але судовий пристав миттєво перехопив її за плечі, силою усаджуючи назад на лаву. — Вона бреше! Її підкупили! Моя власна донька — зрадниця!

Сонька на лаві закрила обличчя руками і голосно, істерично розридалася. Жінка-прокурор швидко і задоволено щось записувала у своєму блокноті. Суддя Ковальова дивилася на маму з крижаним, гидливим осудом.

Я зійшла з трибуни і повернулася на своє місце в кінці залу. Руки більше не тремтіли. Я подивилася на маму Юлю, яка судорожно ловила ротом повітря, і відчула дивне, спустошливе задоволення. Її ідеальний світ із пікселів та брехні був офіційно знищений. Я перекрила її світловий канал раз і назавжди. І мені не було її шкода.