Розділ 9. Лігво ворога очима прагматика

Адреса батька, яку Сонька пів року тому тайкома переписала з його комунальних квитанцій, привела мене до звичайної панельної дев'ятиповерхівки на околиці району. На вулиці вирувала хуртовина, крижана крупа засліплювала очі, і я буквально ввалилася в теплий під'їзд, важко дихаючи й тремтячи від вогкості. Горіла розбита ляпасом щока, а всередині клекотіла крижана, розважлива лють.

Я йшла туди не для того, щоб благати батька повернути Лізу, як веліла неврівноважена матір. Мені потрібно було на власні очі побачити обстановку перед завтрашнім судом. Якщо я збиралася знищити маму на засіданні, мені треба було переконатися, що альтернатива, яку пропонує батько, дійсно існує і варта цієї зради.

Піднімаючись ліфтом на п'ятий поверх, я стискала кулаки. Я очікувала побачити похмуру, прокурену барлогу двох егоїстів, яким начхати на дітей. Я підійшла до дверей із цифрою 42 і різко, вимогливо натиснула на кнопку дзвінка.

Двері відчинилися майже одразу. На порозі стояла Оля. Та сама «сіра миша» з інтернету. На ній був простий домашній кардиган крупної в'язки і чиста футболка. Жодних бойових розфарбовувань, жодних шовкових кімоно.

— Аню? Привіт. Заходь швидше, на вулиці ж жах що коїться, — тихо і серйозно сказала вона, відступаючи вбік і звільняючи прохід. У її голосі не було ні краплі злоби чи удаваного тріумфу. Звичайний тон юриста, який приймає відвідувача.

Я переступила поріг, і мій внутрішній щит дав колосальну тріщину. З квартири пахло... теплом. Справжнім, відчутним домашнім затишком, запеченим м'ясом і чистотою. Передпокій був залитий м'яким жовтим світлом від акуратного плафона — не цим ріжучим мертвенно-білим неоном маминого кільця, під яким ми звикли ховатися. Підлога була чисто виметена, на взуттєвій полиці стояли акуратні капці.

— Анька прийшла! — пролунав дзвінкий голосок із глибини коридору.

З кухні вибігла Ліза. Я заціпеніла. Моя молодша сестра, яка ще вранці біля школи виглядала як бродячий замориш, тепер була абсолютно іншою. Операція, мабуть, уже пройшла — на лівій щоці біліла акуратна пов'язка, але обличчя порозовіло, очі більше не були зацькованими. Волосся було акуратно причесане, на ній були нові, сухі флісові штанці. У руці вона тримала склянку із соком, а її погляд світився дитячою, безтурботною надійністю.

З-за спини Олі вийшов батько. Він був у домашній сорочці із закатаними рукавами. Обличчя його більше не було сірим, кола під очима зникли, а плечі залишалися розправленими. Він виглядав... надійним.

— Анечко, доню, привіт, — м'яко сказав он, роблячи крок до мене. — Роздягайся, проходь на кухню. Оля якраз чай заварила, пиріг ще гарячий. Сідай, зігрієшся.

Він простягнув руку, щоб допомогти мені зняти наскрізь промоклу куртку.

— Не треба, — холодно відрізала я, відступаючи на пів кроку до вхідних дверей. — Я прийшла подивитися, де Ліза. Мама думає, що я буду забирати її назад, але мені байдуже. Завтра суд, і вона змушує мене брехати, що ти наркоман і бив нас.

Батько зблід, його губи затремтіли, повертаючи на секунду ту саму звичну маску провини. Але Оля м'яко поклала руку йому на плече, і він одразу заспокоївся. Сама юристка подивилася на меня крижаним, проникливим поглядом професіонала:

— Анно, твоя мама хвора. Те, що вона робить із вами — це важке психологічне насильство і занедбаність. Якщо на суді ти спробуєш її вигородити і збрешеш під присягою, органи опіки просто заберуть вас із Сонькою до притулку прямо із зали суду. У нас на руках усі медичні виписки Лізи, акти огляду квартири без світла та рахунки за її борги. Твоя мати під слідством за шахрайство. Врятувати її не вдасться. Подумай про себе і про Соньку.

Я дивилася на чисту кухню, на ситу, спокійну Лізу, на батька, який нарешті перестав виглядати як побитий пес. Внутрішній надлом був страшним. Якщо праві вони — значить, усе моє тринадцятирічне життя, уся моя вірність матері та зневага до батька були дурною, злою помилкою. Але визнавати це перед ними, перед цією правильною Олею та батьком, який розкаявся, моє его відмовлялося. Я злилася на маму за її підлість, але я злилася і на батька — за те, що він півтора року малодушно пив і ховався в цій чистій квартирі, поки ми замерзали в хрущовці.

— Мені нічого від вас не треба, — процедила я крізь зуби, відчуваючи, як до очей підступають гарячі сльози образи. — Їжте свої пироги. Я завтра все скажу на суді. Але не заради тебе, тату. А ради себе.

Я різко розвернулася, рванула на себе ручку входних дверей і вискочила на темний, холодний сходовий майданчик.

— Аню, стій! — крикнув навздогін батько, але я вже не слухала.

Я бігла вниз по сходах, не чекаючи ліфта. Сльози душили мене, розмазуючись по обличчю разом зі снігом. Я бігла назад у нашу темну хрущовку, до вічно волаючої на дивані матері та голодної Соньки під столом. Я йшла на цю судову війну не як любляча донька, а как цинічний, обозлений прагматик, у якого відняли дитинство і який тепер збирався повернути цей борг із відсотками.