Розділ 8. Втручання опіки

Зима увірвалася в наш напівморок без стуку. Груднева завірюха вила за вікнами, а в квартирі було так холодно, що з рота йшла бліда пара. Після того як мама здала мій ноутбук у ломбард, між нами виросла глуха, крижана стіна. Я більше не заходила до неї у вітальню, не перевіряла її чати й не видаляла хейтерів. Мені стало начхати. Нехай її інстаграмне королівство горить синім полум'ям.

Наступного четверга у Лізи закінчився останній урок. Напередодні вона майже не спала — флюс рознесло так, що ліве око перетворилося на вузьку щілину, а з рота йшов важкий, гнильний запах. Мама продовжувала мазати її щоку якимись смердючими оліями, але Лизка вже навіть не плакала. Вона просто сиділа, тупо вставившись у стіну.

Я чекала на неї біля шкільного ганку, ховаючи ніс у колючий шарф. З дверей повалили першокласники — галасливі, живі, у яскравих куртках. Ліза вийшла останньою. Вона йшла, притримуючи рукою перекошене обличчя, а Соньчин старий рюкзак волочився за нею по обледенілих сходинках.

І раптом біля шкільних воріт, прямо на пішохідному переході, загальмувала знайома чиста біла машина. Напереріз Лізі швидкими кроками вийшли троє: тато Ігор, Оля з шкіряною папкою в руках і Валентина Петрівна — наш шкільний соцпедагог, а за їхніми спинами стояли дві незнайомі жінки в строгих темних пальтах. Органи опіки.

— Єлизавето, почекай, маленька, — м'яко покликала Валентина Петрівна.

Ліза завмерла. Її єдине відкрите око округлилося від переляку. Я рвонулася вперед, збираючись за звичкою загородити її, закричати, влаштувати скандал. Але одна з жінок у пальті жорстко, але акуратно перехопила мене за плече.

— Дівчинко, не заважай, — холодно промовила вона, пред'являючи якесь посвідчення. — Ми діємо на підставі закону. Громадянко Радомир, відійдіть.

Батько підбіг до Лізи, упав перед нею на коліна прямо у брудний талий сніг. Коли він обережно повернув до себе її опухле, синє обличчя з моторошним наривом, його руки затремтіли, а з очей бризнули найсправжнісінькі, злі чоловічі сльози.

— Юристи, опіка... фіксуйте, швидше! — зірваним голосом крикнув він, притискаючи Лизку до свого нового чистого пальта. — Вони ж її занапастять! У дитини сепсис почнеться!

Оля миттєво дістала планшет, роблячи кілька знімків великим планом, поки друга жінка з опіки швидко заповнювала бланк на капоті машини.
— Акт про перебування неповнолітньої в соціально небезпечному становищі та ненадання екстреної медичної допомоги, — голосно, чітко, спеціально для мене зачитала вона. — Дитина вилучається з сім'ї в екстреному порядку і направляється в дитячу щелепно-лицьову хірургію. Батько, як законний представник, забирає дівчинку. Аню, передай матері, що документи будуть направлені до суду.

Машина швидкої допомоги, яку вони, мабуть, викликали заздалегідь, з виттям припаркувалася біля воріт. Звідти вийшли лікарі, забрали ревучу Лізу, і тато сів разом із нею. Біла машина Ігоря та Олі поїхала слідом.

Додому я поверталася пішки. Всередині мене не було страху за маму. Була тільки якась тупа, мстива порожнеча. Капкан, який Юля так довго ігнорувала, захлопнувся з оглушливим скреготом.

Коли я переступила поріг квартири і глухо видохнула: «Лізу забрала опіка і батько. Її повезли в лікарню», в домі почалося справжнє, брудне пекло.

Мама підхопилася з дивана. Її лавандовий халат розкрився, волосся розпатлалося, перетворивши її на божевільне чудовисько. Вона почала бігати по вітальні, трощачи все на своєму шляху. Зі дзвоном полетіла на підлогу кільцева лампа — її пластиковий обруч розколовся навпіл. Мама штовхала ногами крісла, рвала свої езотеричні чернетки.

— Кіднепінг! Тварюки! Вони вкрали моє майно! — верещала вона, бризкаючи слиною. — Це все ця шлюха Оля підлаштувала, вона купила опіку! Вони хочуть знищити мою світлову матрицю!

Раптом вона зупинилася прямо переді мною. Її очі звузилися, обличчя пішло багровими плямами. Вона підскочила до мене і з усієї сили вліпила мені ляпас. Удар був таким різким, що у мене зазвеніло у вухах, а в роті з'явився солонуватий смак крові.

— Ти! Це ти винна, тварюко маленька! — прокричала вона мені прямо в обличчя, хапаючи мене за комір куртки і боляче впиваючись нігтями в шкіру. — Ти погано за нею дивилася! Ти не захистила сестру! Завтра... завтра буде попереднє слухання в суді. Вони подали на обмеження моїх прав! Ти підеш туди, Аню. Ти встанеш перед суддею і скажеш, що твій батько — кінчений алкоголік, аб'юзер і наркоман! Скажеш, що він брутально бив нас, не давав ні копійки, а вдома у нас завжди була їжа і світло! Ти зрозуміла мене?! Збрешеш так, щоб цю шлюху Олю посадили! Якщо ти цього не зробиш, я викину тебе на вулицю! Ти мені більше не донька, ти така ж гнила і нікчемна, как твій папаша!

Сонька забилася під кухонний стіл і звідти перелякано, монотонно вила в такт маминим крикам.

Я стояла посеред коридору, відчуваючи, як горить від ляпасу щока. Дивилася на цю божевільну, брудну бабу, яка вкрала мій ноутбук, яка довела мою маленьку сестру до лікарняного ліжка, а тепер вимагала, щоб я зламала життя батькові заради порятунку її шкури.

В цей момент всередині мене остаточно померлива перелякана дитина. Замість страху по венах розлилася крижана, розважлива, доросла лють. Лояльність скінчилася. Карма, про яку мама так багато брехала в мережі, нарешті повернулася до неї у вигляді мене.

— Добре, — тихо, без жодної емоції сказала я, витираючи кров з губи рукавом. — Я піду в суд. І я все скажу.