Розділ 7. Фінансова криза

Повітряні замки мають мерзенну властивість рушитися безшумно, але ховають під собою намертво.

До грудня мамин «космічний бізнес» остаточно перетворився на катастрофу. Онлайн-інтенсив, на який вона набрала передоплати у двох десятків довірливих підписниць, так і не стартував. Два дні Юля чесно намагалася виходити в ефіри, але її «потоковий стан» безслідно зник — замість благосних промов про чакри вона зривалася на крик, плуталася в термінах, а в кадр раз у раз лізла зарьована Лизка, у якої розболівся зуб. У підсумку мамі це набридло, вона просто вимкнула телефон і лягла на диван обличчям до стіни, загорнувшись у свій колись розкішний, а тепер засалений лавандовий халат.

Всесвіт, на який мама так уповала, чомусь не поспішав оплачувати рахунки. Зате їх справно приносили реальні, земні люди. На кухонному столі виросла страшна стопка квитанцій за комуналку з червоними штампами «БОРГ». Інтернет, наше головне джерело зв'язку зі світом і маминого заробітку, відключили за несплату ще у вівторок.

Але найстрашнішим було те, що в блозі почався бунт.

Оскільки у мами не було інтернету, вона змусила мене ходити в торговий центр, підключатися до безкоштовного вай-фаю і розгрібати повідомлення. Я сиділа на фудкорті, зціпивши зуби, і читала сотні яросних коментарів: «Де марафон? Ви шахрайка! Поверніть гроші, або ми пишемо заяву в поліцію!», «Юлія Радомир — інфоциганка! Ми подаємо колективний позов!».

Мені було тринадцять із половиною, і мені вперше в житті стало по-справжньому, до дрожу в піджилках, страшно. Слово «поліція» ніяк не в'язалося з маминими високими вібраціями.

Коли я повернулася додому і спробувала розповісти про це мамі, вона навіть не поворухнулася.
— Заблокуй їх, Аню, — глухо донеслося з-під лавандового подолу. — Це атака низьких сутностей. Вони намагаються забрати мою світлову енергію. Мені потрібно відновити ресурс. Згаси світло і йди.

Я вийшла на кухню і зачинила двері. Ресурс у мами, може, і відновлювався, но у малих відновлювати було нічого. З дитячої вийшла Сонька, її обличчя за ці тижні якось зсунулося, очі здавалися величезними.

— Ань... їсти хочеться, — тихо сказала вона, заглядаючи мені в руки в надії, що я принесла хоч щось із магазину. — Мама сковорідку спалила вранці, там вугілля одне.

Я мовчки відкрила холодильник. На верхній полиці сиротливо стояла банка з залишками маминого детокс-смузі з селери, який уже покрився склизкою плівкою. На нижній — пачка найдешевшої вівсянки «Кожен день» і зморщена цибулина. Усе. Розкішні крафтові пакети батька, які я з таким презирством виставляла за двері, тепер здавалися мені нездійсненним сном. Тот ранець і зимову куртку, які він залишив у консьєржа, мама в пориві гордості змусила мене віднести назад і кинути в передпокої його орендованої квартири, поки його не було вдома. Ми самі відрізали собі шлях до порятунку.

— Сідай, — хмуро кинула я Соньці. — Зараз кашу зварю. На воді.

Я налила в алюмінієвий ківшик воду з-під крана, всипала пластівці. Плита була липкою, в бризках жиру — тата, який начищав її до блиску щовечора, в цьому домі більше не існувало. Каша вийшла сірою, грудкуватою і абсолютно безсмачною, тому що сіль у нас теж скінчилася.

З кімнати пришкандибала Ліза. Вона не плакала, не просила пиріг, як минулого разу. Вона просто мовчки сіла на стілець, підібгавши під себе худі ноги, і вставилася в тарілку мертвим, дорослим поглядом.

— Їжте, — сказала я, підсуваючи до них ківшик. — Цукру немає. Удайте, що це корисна езотерична їжа для очищення карми.

Сонька спробувала посміхнутися моєму кривому жарту, взяла ложку, але після першого ж ковтка скривилася. Ліза взагалі не доторкнулася до їжі. Вона повернула до мене свою бліду мордочку і тихо, виразно запитала:

— Ань, а якщо ми зараз помремо від голоду, тато про це дізнається?

У мене всередині ніби щось обірвалося. Ложка зі дзвоном упала на кахельну підлогу.
— Не мели нісенітниці, Лізо! Ніхто не помре! Мама просто відпочиває, вона скоро запустить новий курс, і ми купимо все, що хочемо! — закричала я на неї, відчуваючи, як до горла підступають отруйні, злі сльози.

Я кричала на шестирічну сестру, але насправді я кричала від власного безсилля. Я дивилася на цю сіру, грудкувату вівсянку на воді і вперше в житті починала розуміти: мамина «магія» — це просто пшик. Красива картинка в телефоні, яка розсипалася від першого ж зіткнення з реальністю. А реальність полягала в тому, що нам нічим було платити за світло, малі ходили в рваному взутті, а наш «головний ворог» і «аб'юзер» тато Ігор прямо зараз, напевно, сидів у теплій квартирі своєї Олі, їв нормальний м'ясний суп і горя не знав.

Я ненавиділа його в цю секунду сильніше, ніж будь-коли. Ненавиділа за те, що він виявився правий. За те, що його примітивний, нудний світ із чеками та списками продуктів переміг наш сяючий світ неонових ламп. І найбільше на світі я боялася моменту, коли мені доведеться визнати це вголос.