Розділ 6. Соціальний пресинг

До кінця листопада стіни нашої ідеальної езотеричної держави почало не просто стискати — їх планомірно затискало в лещата з усіх боків.

Мама Юля вперто продовжувала тримати обличчя перед камерою телефону. Вона зав'язувала лавандовий халат тугіше, втягувала запалі щоки, щоб здаватися духовно просвітленою, а не голодною, і розповідала про «квантовий стрибок у матрицю достатку». Але варто було неоновому кільцю згаснути, як вона перетворювалася на бліду тінь. Продажі її нового марафону провалилися. У чаті підтримки висіли вже десятки вимог про повернення коштів, а інтернет нам погрожували відключити з дня на день за нові борги.

Реальність наполегливо стукала в наші двері, і стукала вона голосами шкільних учителів.

Соньчина відданість мамі танула пропорційно тому, як розвалювалися її зимові чоботи. Підошва на правому черевику тепер трималася виключно на шматку будівельного скотчу, який я таємно знайшла в комірчині серед татових старих інструментів. Щоразу, повертаючись зі школи, Сонька хлюпала мокрою шкарпеткою. Її класний керівник уже двічі писала мамі в месенджерах, вимагаючи «звернути увагу на зовнішній вигляд дитини», але мама просто відправляла ці повідомлення в архів: «Учителі — це біороботи системи, вони намагаються заземлити нас через побутові страхи».

Але справжнє пекло почалося, коли у шестирічної Лізи, яка восени все-таки пішла до першого класу, запалився зуб.

Три дні мала не спала. Вона сиділа на ліжку, обхопивши руками розпухлу, багрову щоку, і тихо, монотонно вила. Ясен біля ікла перетворився на величезний гнійний нарив.

— Мамо, боляче... матусю, зубик... — скавучала Ліза, розгойдуючись із боку в бік.

Мама сиділа поруч на колінах, водила долонями над її головою і шепотіла:
— Лізонько, заплющуй оченята. Це виходить родова програма бідності. Твій зуб очищується від батьківського негативного егрегора. Не впускай у себе цей біль, дихай світлом...

— Мам, у неї пульпіт! Їй лікаря треба, хірурга! — не витримала я, дивлячись на це божевілля з кухні. — У неї вся щока синя! Давай татові зателефонуємо, нехай він її в клініку відвезе!

Юля різко повернулася до мене. Її очі були абсолютно дикими, нелюдськими. На губах запеклася біла слина.
— Замовкни! — прошипіла вона, і в її голосі не залишилося ні краплі тієї благості, яку вона продавала в мережі. — Твій батько спить і бачить, як відібрати у мене дітей через свої суди! Варто йому дізнатися, він нацькує на мене свою шлюху-юристку! Вони звинуватять мене в тому, що я погана мати! Ніяких лікарів із системи. Стоматологи руйнують кісткову структуру енергії. Я сама її вилікую. Завтра приїде мій духовний наставник, привезе заряджені олії.

У п'ятницю біля шкільних воріт, коли я забирала Лізу з подовженого дня, нас підстеріг батько.

Завірюха била в обличчя, крижана крупа колола шкіру. Ліза йшла, уткнувшись носом у мій колючий шарф, ледь волочачи ноги. Батько вийшов зі своєї чистої білої машини, у своєму новому акуратному пальті. У руках він тримав той самий великий фіолетовий ранець із котиком і величезний білий пакет із логотипом магазину дитячого одягу. За його спиною, біля дверцят машини, стояла Оля. Вона тримала в руках якийсь термос і уважно дивилася на нас.

— Аню! Лізо! — покликав батько, перехоплюючи нас біля самого паркану. — Почекайте! Лізко, зайко, подивись, я ранець тобі привіз...

Ліза підняла голову. З-під натягнутої шапки здалося її спотворене, асиметричне обличчя з величезним флюсом. Вона жалібно схлипнула.

Батько, побачивши її щоку, зблід. Він упустив пакет з одягом прямо у брудний талий сніг і кинувся перед нею на коліна:
— Господи... Лізо, що з обличчям? Що із зубом?! Аню, чим твоя мати займається?! У дитини ж зараження може бути!

Він потягнувся до Лізи, щоб узяти її на руки, але всередині мене спрацював мамин тригер. Якщо він забере її зараз, маму посадять. Нас поставлять на облік. Мій світ рухне. Я повинна тримати оборону, чого б це не коштувало. Я з силою штовхнула батька в груди, загороджуючи малу.

— Не чіпай її! — закричала я прямо в завірюху, зриваючи голос. — Іди до своєї шлюхи! Нам від тебе нічого не треба! Самі розберемося! Забирай свої шмотки і котися!

Оля з заднього плану швидко підійшла до батька, взяла його за плече і жорстко подивилася на мене:
— Ігорю, не сперечайся з нею. Тут марно. Знімай на телефон обличчя дитини. Швидко. Це піде в опеку і в прокуратуру як ненадання допомоги неповнолітньому. Прямо зараз їдемо в чергову частину. Вони її занапастять.

Батько судорожно витягнув смартфон, направляючи камеру на ревучу Лізу.

Я зрозуміла, що мы програли цей раунд. Схопивши Лізу за руку, я смикнула її назад, на шкільний двір, петляючи між заметами, щоб сховатися від об'єктива. Ми бігли назад у нашу холодну хрущовку, як побиті собаки. Капкан соціальних служб, про який попереджав соцпедагог, повільно, зі скреготом захлопувався над нашою головою. І цього разу Оля з Ігорем йшли не з пирогами — вони йшли з кримінальним кодексом.