Розділ 5. Оля

Сонька зробила своє головне шпигунське відкриття похмурого листопадового вечора, коли мама поїхала на чергову «живу зустріч соул-практиків», а вдома закінчився навіть найдешевший хліб.

Я сиділа на кухні й намагалася вичавити хоч якусь іскру життя з нашого доісторичного ноутбука. Руки змерзли, екран тьмяно блимав. У маминому робочому чаті коїлося пекло: три жінки з Києва вимагали повернути гроші за марафон «Квантовий стрибок», погрожуючи написати заяву про шахрайство. Я механічно відправляла їх у чорний список, відчуваючи, як усередині розростається холодний липкий страх.

Раптом двері кухні відчинилися, і на порозі з'явилася Сонька. Її круглі очі світилися таким диким, змовницьким блиском, що я одразу зрозуміла: вона розкопала щось велике.

— Ань, глянь... — шепнула вона, злодійкувато озираючись на передпокій, ніби мама могла матеріалізуватися просто з повітря. Вона простягнула мені свій старенький смартфон із тріснутим екраном. — Я татову сторінку в соцмережах знайшла. Нову. Він стару ж закинув, а цю, походу, нещодавно завів. Дивись.

Я неохоче перевела погляд на екран. З фотографії на мене дивився батько. Але це був якийсь... дивний батько. Не той похмурий, сірий інженер у засаленій куртці, якого ми виставили півтора року тому, і не той опустившийся мужик із перегаром. Він усміхався. Спокійно, відкрито, без цієї своєї вічної винуватої усмішки побитого собаки. На ньому був пристойний, чистий светр, а плечі нарешті розправилися.

Він стояв на тлі якоїсь дерев'яної веранди, залитої сонцем. А поруч із ним стояла вона.

«Та жінка».

Я вихопила телефон із рук Соньки й наблизила знімок, відчуваючи, як усередині миттєво закипає густа, обпікаюча злість. Я чекала побачити якусь розфуфирену інстаграмну фіфу, з тих, що переводять чоловіків із родин. Але з екрана на мене дивилася абсолютна, дзвінка посередність. Якась сіра миша з акуратним каре, без грама гіалурону в губах, без макіяжу, у звичайному затишному кардигані. З підпису під фото, який батько забезпечив дурним смайликом-сердечком, випливало, що її звуть Оля.

Я швидко прогортала її профіль. Це не була сторінка дурної домогосподарки. У статусі стояло сухе: «Юрисконсульт. Трудове та сімейне право». І підписи під їхніми спільними фото були зовсім не романтичними. На одному зі знімків, де вони сиділи за столом, заваленим якимись бланками та кодексами, Оля написала: «Крок за кроком повертаємо людину до нормального життя. Закон на нашому боці».

Ця баба не просто пекла йому пироги. Вона взяла нашого забитого батька, який пив, в оборот. Вона витягла його з барлогу, відмила, змусила кинути пиво й тепер, судячи з усього, планомірно натаскувала його на війну з нами.

— Присмокталася... — пролунав ззаду різкий, зірваний голос.

Ми з Сонькою здригнулися. У дверях кухні стояла мама, яка щойно повернулася. Вона навіть не зняла пальто, її обличчя під розмазаним макіяжем було мертвенно-блідим. Вона вирвала телефон у мене з рук. Півхвилини Юля мовчки дивилася на екран. Я бачила, як на її шиї скажено запульсувала вена, а пальці так сильно стиснули корпус смартфона, що пластик жалібно хруснув.

— Сіра, порчена миша з юридичного відділу, — маму аж затрусило, вона швирнула телефон на стіл, ніби він був отруйним гадом. — Примітивна істота з найнижчими вібраціями! Я так і знала! Вона просто присмокталася до його слабкого поля. Навела приворот, закрила йому залишки розуму, щоб тягнути з нього ресурси. Щоб забрати наші аліменти! Нашу енергію! Вона хоче судитися? Зі мною?! Світловою терапевткою?!

— Мам, вона відьма? — перелякано пискнула Сонька, готова підтакнути кожному маминому слову.

— Гірше, Соню. Вона — кармічний злодій, — мама нервово закрокувала кухнею, розмахуючи руками. — Він кинув своїх рідних дітей, кровних дочок, заради цієї... суддівської підстилки! Він зрадив наш рід. Щоб ноги вашої не було поруч із цією тварюкою! Чуєте мене? Вона з вас усі соки вип'є!

У цей момент мій телефон у кишені завібрував. На екрані висвітилося похмуре «І.В.».

Я натиснула на гучний зв'язок і поклала телефон на стіл під пильним, шаленим поглядом матері.

— Так, — холодно сказала я в динамік.

— Анечко, привіт, — пролунав із трубки голос батька. Він звучав незвично твердо, без колишньої ніякової хрипоти. За його спиною не було чутно телевізора — там була тиша чистого офісу. — Я знаю, що ви не хочете зі мною говорити, але скоро вихідні. Оля спече пиріг, ми хотіли покликати вас усіх трьох у парк, погуляти... Будь ласка, Ань. Ліза ж до школи пішла, я її навіть у формі не бачив. Давайте зустрінемося.

Мама беззвучно, люто замахала руками, артикулюючи губами: «Скажи ні! Заблокуй!»

Мені й самій не треба було це підказувати. Усередині мене палахкотіла глуха, праведна лють. Ця людина, яка зобов'язана була приповзти на колінах із валізою грошей, щоб виблагати у мами вибачення, зараз кликала нас жерти пироги зі своїм антикризовим менеджером? Він проміняв мамину космічну унікальність на цю юристку з заводу?

— Ми нікуди не підемо, — відрізала я, карбуючи кожне слово. — І з твоєю Олею спілкуватися не збираємося. Нам гидко. Перекажи краще гроші Соньці на зимові чоботи, у неї підошва відвалилася. А пироги свої самі їжте.

— Аню, почекай... — спробував вклинитися батько, але його телефон перехопили. У трубці пролунав спокійний, крижаний жіночий голос: