Розділ 4. Синдром відчуження

Минуло півтора року, і льодовик усередині нашої квартири остаточно зміцнів.

Правила гри в нашій суто жіночій державі устоялися й працювали як годинник. Наш тераріум перетворився на згуртовану армію, де був один спільний, офіційно визнаний ворог — тато Ігор. За ці вісімнадцять місяців його образ у свідомості малих остаточно стерся, деформувався й обріс маминими міфами. З живої людини, яка колись катала їх на плечах і варила їм супи, він перетворився на безлику, ворожу функцію. На банкомат, який постійно барахлить, затискає купюри й намагається «качати з нас енергію».

Мені виповнилося тринадцять із половиною. Тепер я була не просто старшою донькою, а офіційним «генералом» мами Юлі. Мої обов'язки давно вийшли за межі звичайної допомоги по дому. Я перетворилася на її особистого, безкоштовного адміністратора: модерувала езотеричний блог, чистила чати й виставляла заглушки. Останнім часом роботи додалося. Мамині курси про «розширення грошової свідомості» купували все гірше, і в коментарях усе частіше проскакували злі, перелякані запитання від жінок, які вимагали повернути передоплату. Я безжально відправляла їх у бан. Мама запевняла, що це тимчасова криза — просто батьківський «негативний хвіст» усе ще тягнеться за нами й блокує наші канали.

Екран мого телефону загорblockся. Висвітилося повідомлення від контакту, який у мене був лаконічно підписаний як «І.В.» — Ігор Володимирович. Ніяких «тато». Мама говорила, що слова мають потужну вібрацію, і називати цю людину батьком — означає добровільно підключатися до його деструктивного егрегора.

«Анечко, привіт. Як справи в школі? На повідомлення не відповідаєш із вівторка... Я купив Лізі ортопедичний ранець до першого класу, фіолетовий, із котиком, як ви просили. Коли мені його передати? Сумую за вами».

Я ліниво ковзнула поглядом по рядках і заблокувала екран. Відповідати зараз? Ще чого. Нехай помаринується. Ми з мамою давно виробили чіткий протокол: на повідомлення батька відповідати мінімум через три-чотири дні, сухо, коротко й виключно по справі. Наприклад: «Перекажи за інтернет, відключили» або «Соньці потрібні кросівки, 36 розмір, скинь гроші».

Для мене цей триденний ігнор був особливим видом задоволення. Актом особистої помсти й виявом сили. Нехай сидить там на своїй орендованій однокімнатній квартирі, перевіряє чат кожні п'ять хвилин і мучиться. Нехай знає, як кидати нас із мамою і затискати готівку на нормальне життя.

Із вітальні вийшла мама. На ній був новий атласний халат — лавандовий, під колір її оновленого бренду «Юлія Радомир: терапевтка душі». Вигляд у неї був звинчений. Вона підійшла до кухонного столу, нервово затягуючи пояс, і зазирнула в мій телефон.

— Знову цей зануда пише? — гидливо запитала вона, наливаючи собі детокс-чай із термоса. — Чого йому треба?

— Пише, що ранець Лізці купив до першого класу. Запитує, коли віддати, — відповіла я, не підводячи очей від екрана.

Маму аж пересмикнуло, на її напудрених щоках проступили некрасиві червоні плями.
— Який нахаба, а? — прошипіла она, нервово стукаючи довгими нігтями по чашці. — Намагається виставити себе благодійником! Купив ранець, подумаєш! А те, що через його копійчані аліменти мені доводиться крутитися як білці в колесі, вести вебінари з мігренню і витрачати всю свою священну енергію — про це він не думає? Типовий прихований аб'юзер. Контролює нас через речі. Знову почне нити, щоб я дала йому Лізу на вихідні. Анечко, навіть не думай відкривати це повідомлення. Нехай повисить у непрочитаних.

— Та я й не збиралася, — усміхнулася я. — Нехай чекає до понеділка.

Мама задоволено кивнула, її обличчя трохи розгладилося. Вона підійшла й поплескала мене по плечу:
— Ти моя розумниця. Єдина моя опора в цьому домі. Справжня мамина донька.

Від цієї похвали всередині мене розлилося тепле, горде почуття. Я була на правильному боці. Ми з мамою — обрані, які тонко відчувають, а батько — примітивна істота, яка заслужила на свою самотність.

Я зайшла в дитячу. Вісімрічна Сонька сиділа на килимі й заплітала косу старій барбі. Почувши мої кроки, вона тут же скинула голову й віддано зазирнула мені в очі — Сонька за ці півтора року довела навичку підлизування до абсолюту. Вона знала, що якщо мамі або мені щось не сподобається, її швидко позбавлять телефону або солодкого.

— Ань, це тато дзвонив? — пошепки запитала вона.

— Писав, — відрізала я. — Малі, слухайте сюди. Батько там щось мямлить про ранець для Лізи й хоче зустрітися. Мама сказала — ніякого зв'язку. Якщо буде дзвонити на домашній або підстерігати біля школи — слухавку не брати, повз проходити. Всім зрозуміло?

Сонька швидко, перелякано закивала:
— Так, Анечко, звісно! Тато плохий, він маму обижає й грошей нам не дає. Я з ним взагалі говорити не хочу.

А ось шестирічна Ліза, яка крутилася перед дзеркалом в обривках маминого старого тюлю, зображуючи принцесу, раптом зупинилася. Вона надула губи, і в її круглих очах блиснули сльози. Ліза батька майже не пам'ятала — півтора року для шестирічки це ціла вічність. Але десь на підкірці у неї все ще сиділо спогад про те, як цей великий чоловік носив її на руках і цілував перед сном.

— А чому тато плохий? — тихо, з образою запитала вона. — Він мені ляльку обіцяв... Велику, з волоссям.

Я ступила до неї й жорстко схопила за руку, змусивши повернутися до себе.
— Тому що він нас кинув, Лізо! Пішов до іншого життя, а маму залишив страждати. Якби не він і не його дурні блоки, у нас би зараз усе було. Зрозуміла? Забудь про свою ляльку. Твій тато — егоїст.