Розділ 2. Вигнання

Гроза вдарила наступного вівторка, і прилетіла вона не з космосу, про який так любила розводитися мама, а зі звичайного кабінету завуча з виховної роботи нашої школи.

Я сиділа на великій перерві в коридорі, коли повз мене продефілювала Сонька. Серце в мене ухнуло кудись у район кедів. На моїй восьмирічній сестрі була блузка з величезною, жовтою, застарілою плямою від борщу прямо на животі, а поділ сірої шкільної спідниці наполовину відірвався й похмуро волочився по підлозі. Волосся, яке мама ліниво стягнула вранці в один косий хвіст, розпатлалося, і Сонька виглядала як класичний притулківський замориш.

— Ей, опудало, — я перехопила її за лікоть, затягуючи в нішу за питним фонтанчиком. — Ти в чому до школи прийшла? Батько вчора не виправ, чи що?

Сонька перелякано шмигнула носом, її круглі очі миттєво наповнилися сльозами.
— Батько вчора допізна на заводі був, аварія там якась... А мама сказала, що у неї вебінар і пральна машина руйнує її ментальне поле... Вона мені цю блузку з кошика дістала, сказала, що плями — це ілюзія...

Я тільки встигла відкрити рот, щоб обкласти Соньку матом за тупість, як над нами виросла масивна фігура Валентини Петрівни — нашого шкільного соцпедагога. Ця жінка із зачіскою-халою та очима рентгенівського апарату знала виворіт життя кожного учня в районі. Вона подивилася на Соньку, потім на мене, і в її блокноті із клацанням з'явився новий запис.

— Так, дівчата Радомир. Зрозуміло, — крижаним тоном промовила вона. — Аню, передай матері, що сьогодні о четвертій годині дня я буду у вас. Ми проведемо плановий огляд житлово-побутових умов. Ваша молодша, Єлизавета, досі не оформлена в дитячий садок, а Софія ходить до школи у неналежному вигляді.

О четвертій годині дня Валентина Петровна дійсно стояла на нашому порозі.

Вдома був звичний хаос. Мама тільки-но прокинулася після нічного ефіру, на ній був засалений лавандовий халат, а по всій вітальні літали обривки маминих чернеток до нового курсу «Очищення роду». На кухні громадилася гора немитих тарілок, що залишилися після ранкового татового набігу — він устиг тільки зварити нам чергові сосиски перед заводом.

Коли соцпедагог увійшла до квартири, мама Юля спробувала ввімкнути свою фірмову маску «просвітленої богині».
— Вітаю вас, чиста душе! — улесливо заспівала вона, плавно змахуючи руками. — Пробачте за творчий безлад, ми зараз перебуваємо в періоді глибокої трансформації...

— Громадянко Радомир, залиште ці казки для своїх підписників, — жорстко обірвала її Валентина Петрівна, проходячи до вітальні й демонстративно проводячи пальцем по запиленому підвіконню. — У квартирі антисанітарія. Чим харчуються діти? Чому Софія ходить у брудному? Чому Єлизавета в шість років сидить удома і не соціалізується? Якщо ви не приведете побут до ладу протягом двох тижнів, я буду змушена направити рапорт в органи опеки для взяття вашої родини на облік як такої, що перебуває в соціально небезпечному становищі.

Слово «опека» прозвучало як постріл. Валентина Петрівна сухо попрощалася й вийшла, залишивши після себе звенячу, задушливу тишу.

Мама стояла посеред коридору рівно півхвилини. Її обличчя під шаром ранкового крему повільно наливалося багровим кольором. Очі округлилися, перетворившись на два шалені чорні вири. Запобіжники зірвало остаточно.

— Щури... Чиновницькі щури! — раптом закричала вона, зриваючись на ультразвук і жбурляючи в стіну пластикову ляльку Лізи, що потрапила під руку. — Вони хочуть знищити мою світлову енергію! Вони заздрять моєму успіху!

У цей момент, як на зло, клацнув вхідний замок. Додому повернувся батько. Втомлений, у своїй незмінній сірій куртці, що пропахла мазутом. Він зробив усього один крок у передпокій, як мама шулікою кинулася на нього.

— Це ти! Ти! Ти винен! — заверещала вона, вчіплюючись нігтями в лацкани його куртки й із силою трясучи його. — Ти блокуєш мою енергію! Через твою убогу, злиденну енергетику до нас у дім лізуть ці тварюки з опеки! Ти вчора не виправ Соньці блузку! Ти нарочно ганьбиш мене перед усім світом, щоб заземлити мою жіночу суть! Знищити мій бізнес! Ти — баласт! Вампір!

Батько завмер. Він навіть не намагався перехопити її руки чи захиститися. Його плечі миттєво опустилися, обличчя стало мертвенно-сірим, а в очах застигла така глибока, рабська покірність, що мені вкотре стало гидко. Він стояв і мовчки обтікав під її криками, як побитий пес.

— Юлю... я вчора до другої ночі на підстанції сидів, там кабель перебило... — тихо, заїкаючись, пробурмотів він. — Я не встиг... Я думав, ти запустиш машинку...

— Я?! Я повинна бруднити руки об це побутове сміття?! — мама з усієї сили штовхнула його в груди. — Забирайся звідси! Чуєш? Бачити тебе більше не можу! Ти тягнеш нас на дно! Через тебе нас поставлять на облік! Забирай свої шмотки з низькими вібраціями й котися на свою орендовану конуру! Геть!

З дитячої перелякано визирнули малі. Лизка беззвучно плакала, розмазуючи соплі по щоках, а Сонька вже звично стиснулася в грудку.

Батько подивився на маму, потім на нас. Він не став репетувати у відповідь. Він не проявив чоловічої жорсткості, не гримнув на навіжену бабу. Він просто малодушно здався. Він повернувся, дістав із шафи свою стару спортивну сумку, заштовхав туди кілька змінних светрів, білизну та бритву. Він тікав. Тікав від цього морального пекла, прикриваючись похмурим виглядом мученика.