Частина 23

Зінка ніжилася на морському пляжі шикарного п'ятизіркового готелю. Цього дня вони відзначали з чоловіком двадцятирічний ювілей спільного життя, тому й поїхали у відпустку на турецьке узбережжя Чорного моря.

 — Пупсе, принеси мені коктейльчик, — попросила Зінка.

 — Я тобі не пляжний хлопчик, попроси офіціанта.

 — Ну, пупсику, ну, будь ласка! Я ж не розмовляю англійською, — благала Зінка, мило посміхаючись і заглядаючи в очі чоловікові.

 — Гаразд. Який тобі?

 — Мені Бейліс подобається. Але можна й кампарі-джус...

 — Ти визначся для початку, — усміхнувся Вовка.

  Люблячий чоловік відійшов до бару, щоб принести дружині коктейль. Зінка подивилася йому вслід і задумалася. Стільки всього змінилося за ці роки... Вони з чоловіком постаріли, виростили сина, тільки їхні стосунки одне до одного лишилися такими ж самими: сповненими коханням і відданістю.

Вовка повертався з келихом у руці, аж раптом якесь малятко спіткнулося й упало йому під ноги, вибухнувши гучними риданнями.

 — Ах, ти ж, лялечко, вставай, не плач, — він допоміг вільною рукою піднятися дівчинці, до якої вже підбігав батько. Він схопив її на руки й почав витирати сльози.

Заспокоюючи свою доньку, чоловік повернувся з наміром подякувати за допомогу. Вовка мало не впустив келих з коктейлем, упізнавши його:

 — Ісмаїле? Чи це справді ти? — здивовано вигукнув він, вдивляючись у його обличчя.

Чоловік дивився на нього якийсь час, намагаючись зрозуміти, хто перед ним. Звісно, впізнати Вовку було важко — за минулі роки він погладшав на сорок кіло, від колишнього лишилися тільки лукаві очі та незмінна усмішка.

 — Вован аркадаш! — нарешті закричав Ісмаїл і по-дружньому вдарив його по плечу.

 — Ну, нарешті! Впізнав-таки! — зрадів Вовка і замахав рукою дружині, покликав її до себе.

Зінка знехотя піднялася зі свого місця. Коктейлю так і не дочекалася, доведеться самій за ним іти. Кого це чоловік там зачепив? Ось вже балабол!

 — Як не впізнати?! — відповів радісний Icа.

 — Ти дивись, як він по-нашому тепер лопоче! — звернувся Вовка до дружини, яка підійшла.

 — Ось це зустріч! Ісмаїле! — здивувалася Зінка, обіймаючи турка.

 — Друзі, який же я радий вас бачити! — розчулився Ісмаїл.

 — Як твоє нічого? — зрадів Вовка, трясучи турка за плечі. — Це що, донечка твоя? — вказав він на дитину. Та сиділа на руках у батька і витирала оченята кулачками.

 — Так! Це моя Ясмін! — гордо заявив батько.

Дівчинка була красуня, років двох, із чорним кучерявим волоссям, що розсипалося по плечах.

 — Яке гарне малятко! — похвалила Зінка, посміхаючись дівчинці і й простягаючи їй руку.

 — Воване, спасибі, що допоміг піднятися моїй доньці! — подякував батько і потиснув другу руку.

 — Та годі тобі! Краще розкажи, як ти живеш? Де так говорити по-нашому навчився?

 — Це все завдяки дружині, — вказав Ісмаїл на красиву жінку, що наближалася, високу і струнку, ніби модель. Вона підійшла в супроводі двох синів.

Вовка придивився уважніше і впізнав її:

 — Христина?! Ось це сюрприз! Я й не знав...

Зінка у всі очі розглядала жінку, яку колись кохав їхній давно загиблий друг. Вона ніколи не зустрічала її раніше, але бачила на рекламних фото. Перед нею стояла висока красуня з довгим волоссям пшеничного кольору і великими блакитними очима. Жінка була дуже доглянута і добре вдягнена, вона справляла враження щасливої дружини. Зінці одразу пригадалася їх давня розмова з Карiковим, що сталася напередодні його загибелі. Тоді вона допомагала розбирати речі Христини й помітила, який скромний її гардероб. А Андрій зізнався, що кохає дівчину і хоче заради неї піти з сім'ї. Але так і не встиг. Смерть йому завадила. Давно це було...

 — Так ти й одружитися, і діточок завести встиг! Скільки їх у тебе?

 — Троє, — повідомив гордий батько. — Ясмін ти вже знаєш. А це, — він вказав на хлопчаків, що стояли біля дружини, — Сулейман і Кемаль, він наш старший син.

Зінка глянула на хлопчика й обімліла: на неї дивилося обличчя Карікова! Як таке можливо? Вона заплющила очі й знову розплющила їх — усе ще те саме обличчя і примруження вузьких очей. Одразу чомусь пригадалася Зінці та моторошна ікона, де на неї дивилися очі щойно загиблого друга. Вона здивовано глянула на чоловіка. Той теж не міг відірвати погляду від хлопчика, який так нагадував йому Андрія.

 — Що за мана? Ніби Андрюха воскрес! — пробурмотів він. І тут до нього почала доходити істина. Він глянув на Христину, матір десятирічного Кемаля, і в голові його склалися пазли. Невже?! Ніхто навіть не здогадувався, що дівчина була вагітна від Карікова. Але як же сталося так, що вона тепер заміжня за турком? Хоча... чому б і ні. Вовка багатозначно подивився на Зінку, і та здогадалася... Ах, Андрюхо! Чи знаєш ти там, на небесах, про свого сина? Якби ти тільки його бачив! Він копія тебе! Навіть примруження вузьких очей такий самий. От тільки звати його на турецький манір.

  Ісмаїл мовчки спостерігав за знайомими, яких несподівано зустрів. Він бачив за виразами їхніх облич, що вони про все здогадалися. Найменше на світі хотілося йому, щоб ця таємниця була розкрита. Адже тоді, багато років тому, він вивозив вагітну Христину з країни, і жодна жива душа не знала про її дитину, дитину Андрія. Це зіграло на руку Ісмаїлу. Коли народився син, він записав його на своє прізвище і виростив як рідного. Один лише старий батько знав правду, але він забрав її з собою в могилу. Ісмаїл і Христина одружилися і прожили щасливо всі ці роки. У них з'явилися спільні діти, але ніколи їхній старший син не почувався обділеним батьківською увагою. Дитина росла і навіть не здогадувалася про своє походження. І ось тепер секрет вийшов назовні. Але це вже нічого не змінить. До того ж нікому немає діла до позашлюбної дитини загиблого друга. А ось дружині це навряд чи сподобається. Вона б не хотіла розголосу. Бідна Христина... Що коїться зараз у неї в душі?! Недобре вийшло. Але ніхто не очікував цієї зустрічі.