Частина 19

Батьки Андрія сприйняли цю новину тихо. Костик вже було подумав, що обійшлося без швидкої. Але раптово батько встав із табурета, пішов у куток до ікони, мабуть, помолитися хотів, але ноги його підкосилися і він упав, схопившись за серце. Дружина-медик, хоч і знала, що потрібно робити, але в подібній ситуації опинилася в ступорі, провалившись у свої думки. Страшно було спостерігати за горем батьків, які втратили молодшого улюбленого сина. Недовго думаючи, Резник і Костик обох старих відвезли до лікарні. Під наглядом лікарів усе ж краще. Сергій зателефонував старшому братові Андрія і повідомив страшну новину. Той негайно примчав у лікарню і взяв на себе турботу про батьків.

Уже пізно вночі Резник зателефонував сестрі.

 — Що сталося? — злякалася вона спросоння.

 — Зінко, є розмова.

 — Зараз?

 — Це терміново, — коротко попередив Сергій.

 — Тоді заходь до мене, я зараз чайник поставлю, — відповіла сестра, встаючи з ліжка.

 — Та тут чаєм не відбудешся. Готуй щось міцніше. І Вовку розбуди.

Перелякана Зінка знайшла ногою капці під ліжком і почала трясти за плече сплячого чоловіка:

 — Пупсе, вставай! Прокидайся, зараз Резник зайде!

Вовка заворочався, невдоволено пробубонів крізь сон:

 — Який Резник? Навіщо?

 — Вставай, а то холодною водою хлюпну! — настрахала Зінка.

Мабуть, погроза спрацювала, чоловік розплющив очі й сів у ліжку.

 — Якого біса йому знадобилося серед ночі?

У двері подзвонили.

 — А це ти в нього зараз сам запитаєш, — кинула на ходу Зінка і побігла відчиняти братові.

Дізнавшись страшну новину, Зінка залилася гіркими сльозами. Вовка сидів тихо, осмислював почуте. Резник і сам досі не вірив у те, що трапилося, занадто теплим у пам'яті був спогад про друга. Буквально кілька днів тому вони разом перевозили речі його коханки, а сьогодні його вже немає серед живих... До речі, чи сказав хтось Христині, щоб не чекала більше свого Андрія? Вчасно він їй квартирку подарував...

Вовка розлив по чарках коньяк, який ніколи, здавалося, не переводився в його домі:

 — За тих, хто в морі! — вимовив він, як не можна доречно.

Пом'янули стоячи, не цокаючись.

Потім випили окремо за Андрюху і за Саню.

 — Господи, як же Тайка переживе це горе?! — задумалася Зінка, підперши рукою голову. Вона подивилася на свого «Пупса» і тільки на мить уявила, як би жила на цьому світі без нього. Одна ця думка різала серце так сильно, що воно швидко заколотилося в грудях. Ні, вона б цього не витримала!

 — Треба зателефонувати завтра Тайці, та й Таньці теж, висловити співчуття, — сказала вона.

 — Костик говорив, що Тайка в лікарні, їй снодійне дають, щоб не звихнулася від горя, — зауважив Резник. — Ти б її не чіпала поки що.

 — І то правильно, — погодилася Зінка. — Подзвоню Тетяні, дізнаюся, може, допомогти треба.

 — Я рано-вранці з Костиком у Севастополь виїжджаю, за Дімкою. Ось він нам усе в подробицях і розповість, — повідомив Резник і пішов додому повідомити своїй дружині, Дашці, сумну звістку, адже вона ще не в курсі.

Уранці Зінка набрала телефон Тетяни:

 — Танечко, прийми наші співчуття! Як ти?

 — Дякую, тримаюся. Тайці ось гірше доводиться.

 — Так, я знаю, брат розповів.

Виникло незручне мовчання. Та й що тут скажеш у такій ситуації?!

 — Таню, може, тобі допомога потрібна? Ти тільки скажи... — запропонувала Зіна.

 — Може, з'їздиш зі мною до церкви? Поминальну службу замовити хочу. Та й батюшці нашому повідомити треба, адже Андрій постійно в ту церкву ходив.

 — Так, так, звісно! Зараз одягнуся і прибіжу.

  Зайшовши до Тетяни, Зінка обімліла від жаху і навіть скрикнула, зустрівшись у коридорі поглядом з очима Андрія. Уже за хвилину вона зрозуміла, що бачить перед собою картину: у коридорі стояла ікона, що зображала святого з обличчям Карікова.

 — Танько, що це таке??? — запитала вражена Зіна.

 — А це Костик учора пізно ввечері завіз. Виявляється, її Андрій замовив, а перед самою поїздкою забрав, але не встиг відвезти додому, залишив у офісі. Я й не знала про її існування. Ось, хочу ікону до церкви відвезти. Не потрібна вона мені. Моторошно дивитися. Відчуття, ніби сам Каріков із того світу на тебе дивиться.

 — Це точно! — погодилася Зінка, все ще не відійшовши від шоку.

  Машина таксі зупинилася біля воріт церкви. Тетяна і Зіна занесли ікону до храму. Назустріч їм уже поспішав священник із хрестом у руці.

 — Батюшко, мій чоловік загинув. Хочу замовити заупокійну службу, — сказала Тетяна. — Та ось ще, привезла вам ікону. Ви вже поставте її у себе в храмі, адже Андрій так багато зробив для блага церкви.

Священник глянув на лик Карікова і перехрестився. Звичайно, він упізнав Тетяну. Швидко розкинувши мізками, він вирішив, що багата дружина, отримавши бізнес у спадок, у змозі продовжити традиції чоловіка. Добре, що він не встиг розлучитися з нею перед смертю. Та й сама Тетяна була з релігійної родини, він добре знав її батька.

 — Ой, горе ж то яке! — вигукнув церковнослужбовець, хрестячись і віддаючи поклони праворуч і ліворуч... — Звісно, голубонько! Залишай, повісимо ікону, нехай люди моляться благодійникові нашому, — промовив він, прикидаючи, що народу однаково, він і не розбере, який саме святий тут зображений.

 — Дякую, батюшко! — відповіла Тетяна, прикладаючись із поцілунком до випещеної руки в перснях.

 — Та ти заходь до нас частіше, справу чоловіка свого продовжуй на благо церкви нашої, — умовляв її піп.

«Справжні крохобори! — подумала Зінка, стоячи осторонь і чекаючи на подругу, — Нічого святого в них немає! Ще похорон не відбувся, а він уже про гроші тлумачить. І як люди не бачать цього непотребства? Сліпі вони, чи що?» Сама Зінка вірила в Бога, але ніколи грошима в церкві не розкидалася. Вона ставила свічки, читала молитви, замовляла служби за здоров'я, але попам не довіряла. І судячи з того, що вона почула, недарма. Подумати тільки! Батюшка благословив Андрія своїм дозволом ікону з себе писати! Святотатство і богохульство чистої води. А все через гроші. Про яку вже святість тут мова йти може?! Але Тетяні Зінка про це не сказала. У неї щодо цього була своя думка.