Частина 18

О сьомій ранку, ще затемна, дві подруги вже стукали у хвіртку приватного будинку. Двері їм відчинила помічниця баби Клави, Катерина:

 — Проходьте, Клавдія на вас чекає, — провела вона гостей до хати.

Побачивши відвідувачок, Клавдія шепнула помічниці:

 — У-у, Катерино... Справа серйозна... Неси-но подушки!

Поки помічниця виконувала наказ, бабця вирішила потягнути час:

 — От же сусіди в мене які! Зі світу вирішили зжити бабу Клаву! Підсипають мені всіляку гидоту на поріг, ніби я не зрозумію, хто це зробив і навіщо?! — скаржилася вона.

 — Що вам підсипають, бабо Клаво? — не зрозуміла Тетяна, зайнята своїми тривожними думками.

 — Та землю заговорену або сіль... Нечисть виганяють! — засміялася вона. — А мені ось ні світ ні зоря доводиться цим займатися, щоб почистити будинок.

 — Ой, а навіщо ж вони таке творять? — здивувалася Тая. — Невже не бояться бути спійманими, якщо знають, що ви провидиця?

 — Дурні люди... Що тут сказати... — відповіла Клавдія незлобиво, скоріше, навіть із поблажливістю. — А причиною всьому людська заздрість! — повчально підняла вона вказівний палець.

 — Чому ж вони заздрять? Дару вашому, чи що?

 — Гроші мої їм спокою не дають! Вони щодня чергу бачать? Бачать! Рахувати вміють, скільки я за візит беру? Вміють! От і заздрять. А невтямки їм навіть, навіщо мені стільки грошей?! Я їх у монастир віддаю, на підтримку черниць. Адже я самотня, по закордонах не їжджу, скільки мені треба?!

 — Так навіщо тоді гроші берете, якщо вони вам не потрібні? — здивувалася Тетяна.

Баба Клава замотала головою:

 — Бач, яка розумна! — пригрозила вона пальцем. — Задарма нічого не вийде, обмін має бути. Тому гроші й беру, бодай не мільйони! А задарма тільки кішки родяться.

 Клавдія пройшла до свого робочого місця і запалила свічку:

 — Погана це справа — заздрість! Стільки лиха від неї я побачила в долях людей, і не злічити...

Полум'я свічки освітило її зморшкувате обличчя з розумними, проникливими очима. Вона взяла миску з водою і покрапала розплавленим воском. Застигла субстанція утворила хитромудрі візерунки, зрозумілі тільки самій бабці. Клавдія нахилилася і почала уважно вивчати воскові знаки. Нарешті, вона піднялася і подивилася прямо на відвідувачок:

 — Що я вам скажу, милі мої, не бачу я в живих ваших чоловіків, ні одного, ні другого!

Настала довга пауза, до жінок поступово почав доходити сенс сказаного. Клавдія вичікувала їхньої реакції. Вона взагалі не любила ходити навкруги, різала правду-матку, не надто підбираючи слова. Грубувата за вдачею, вона мала добре серце всередині, і вирізнялася людинолюбством, що не часто зустрінеш у нашому житті.

Одна з відвідувачок, блондинка з довгим хвостом на маківці, зблідла й обм'якла, стала повільно падати. Тут-бо і стали в пригоді подушки, вірно вона передбачила. Катерина-помічниця підхопила бідну жінку, допомагаючи їй присісти. Піднесла їй до носа заздалегідь приготований нашатир.

 — Що ви кажете?! — в жаху вигукнула Тетяна, хапаючись за голову. — Це точно? Подивіться ще раз!

«Хм, ця чорненька міцніша за блондинку буде. Але в неї й зв'язок не такий із чоловіком, він майже обірвався вже. А у блондинки сильна прив'язка до чоловіка, вони ніби однією пуповиною пов'язані, важко їй буде з горем упоратися.»

Клавдія запалила другу свічку й вилила віск. Знову та сама картина, але знаки вже докладніше говорять про трагедію.

 — Бачу багато води. Твій чоловік там, у воді й залишився, не мешканець він більше на цьому світі, — звернулася вона до брюнетки, Тетяни.

Та закрила рота долонями, щоб не закричати від горя. Тільки сльози хлинули градом з очей. Воно й зрозуміло, таке почути не кожен витримає гідно.

 — А мій, бабо Клаво? — запитала Тая, пройшовши до тями.

 — А твій приїде, ти його побачиш, тільки мертвого.

 — Господи! За що мені таке горе?! — заголосила вбита горем Тая.

 — Бабо Клаво, а що ж із третім? З ними ще один товариш у дорогу поїхав, — додумалася запитати Тетяна про Дімку, подумавши, як перенесе страшну звістку вагітна Яна.

Стара жінка запалила іншу свічку і вилила віск:

 — А третій живим повернеться. Він вам усе й розповість.

 — Але чому він живий, а інші мертві? — заволала в істериці Тая.

 — А на це, миленька, я дати відповідь не можу. На все воля Божа в цьому світі, — відповіла Клавдія.

Тетяна привезла додому знесилену Тайку, поклала на диван і приготувала трав'яний чай, який дала баба Клава, щоб нерви заспокоїти. А поки ввімкнула телевізор, щоб розрядити зловісну тишу.

Донька вже прокинулася і збиралася до школи:

 — Мамо, татко вже повернувся? — безтурботно запитала вона, хапаючи на бігу яблуко.

Тетяна з жахом зрозуміла, що доведеться повідомити Ганнусі про смерть батька. Але потім вирішила відтягнути цю страшну новину, нехай дівчинка ще день поживе в незнанні. Вистачить із Тетяни й Тайчиних сліз, а так доведеться втішати ще й доньку. Її ж то саму хто втішить?!

 — Поки що ні, затримується, — відповіла мати. — Біжи до школи, дитинко.

Донька чмокнула матір у щоку і втекла.

Тетяна згадала, як бачила чоловіка востаннє, проводжаючи його поглядом із вікна. Ще тоді вона відчувала, що він іде від неї. Ось і пішов. Назавжди. Тільки не від неї, а з життя. Не встиг він її кинути. Тепер вона буде вдовою, а не покинутою дружиною. Зате й Андрій не дістався нікому!

Тетяна поставила чай на столик біля дивана.

 — Танько, дивись! — показала тремтячою рукою Тая на екран телевізора.

У ранкових новинах дикторка оголошувала про те, що три дні тому в акваторії Чорного моря, недалеко від берегів Севастополя, затонув теплохід «Пам’ять Меркурія», що виконував рейс зі Стамбула до Євпаторії.

На дисплеї телефону відобразився телефонний номер тестя. Ну, нарешті! Костик, змучений очікуванням у невідомості, натиснув кнопку відповіді: