Частина 16

До кінця другого дня людей, які вижили, на двох пов'язаних плотах залишилося значно менше. Дмитро і Бондарєв переклали трупи на один із них, тим самим відокремивши живих від мертвих. Важко бачити смерть і перебувати поруч із нею в очікуванні подібної долі. Що може бути страшніше? Але ті, хто залишився в живих, здавалося, звикли до цієї думки.

 — Не вішати носа! — кричав Дмитро, трясучи кожного з них по черзі. — Ви повинні боротися, щоб вижити!

Бондарєв допомагав людям піднятися на ноги, змушуючи ворушитися. Він плескав пасажирів, що засинали, по щоках, не даючи їм заснути:

 — Вам не можна спати! Сон — це смерть!

Віталій і Дмитро вибивалися з сил, але напівживі люди не реагували на їхні крики. Їм було вже байдуже, жити чи померти. Їхні почуття притупилися від холоду, тому вони змирилися з реальністю.

 — Залиш їх, ти що, не бачиш, їм уже все одно, — Бондарєв зробив спробу зупинити Дмитра.

 — Не можу... Як же я потім жити з цим буду, якщо дам їм загинути, — і він продовжив розтирати руки й щоки напівживим людям.

Нарешті він сів перепочити:

 — Скажи, Віталію, ти ж ходив на цьому кораблі... Що спричинило аварію? Чому судно затонуло буквально за лічені хвилини? Адже не було ні сильного шторму, ні великих хвиль...

Бондарєв подумав трохи над відповіддю, потім промовив:

 — Елементарна жадібність.

 — Це як? Несправність?

Віталій заперечно похитав головою.

 — Не кажи загадками, валяй вже правду-матку! — не витримав Дімка.

 — Перевантаження було божевільне... Я намагався цьому перешкодити, та де там! Капітан сам собі господар на кораблі.

  Дмитро задумався, згадуючи сцену на палубі під час навантаження:

 — Виходить, що корабель потопила жадібність капітана?

 — Виходить, що так, — зізнався старший помічник Бондарєв.

Дімка сумно констатував факт, що в смерті його друга Сашка, та й багатьох інших пасажирів, винне не море, яке він встиг зненавидіти за ці довгі години очікування, не стихія, не злий фатум, що послав несподівану поломку, навіть не підводний риф, а елементарна людська жадібність Михайлича!

 — Господи! Куди ж котиться цей світ?! — зітхнув він. — Одні вибудовують храми за награбовані гроші, в надії на порятунок своєї душі, інші малюють ікони зі своїми обличчями, уявивши себе рівними Богові, а треті заради наживи позбавляють життя собі ж подібних...

 — А прямо в пекло і котиться! — відповів Віталій.

  Він добре знав продажність нинішньої влади та її корупційні схеми. Особливо, якщо згадати, як саме потрапив він на цей злощасний корабель. А справа була кілька років тому, коли ще щосили вирували бандитські чвари в країні й відбувався переділ годівниці. У той час він, молодий офіцер ВМФ, проходив службу на підводному човні в районі Курильських островів. Усе б нічого і міг він дослужитися до капітана, та ось правдолюбом виявився, а таких не люблять ніде. Виявилося, що начальство займалося контрабандою, незаконно вивозячи вантажі з Японії й назад. Бондарєв прагнув завадити цьому беззаконню, що ганьбила честь офіцера і військового флоту загалом. Командування намагалося напоумити молодого і норовливого Віталія, але він не піддався на вмовляння, а став домагатися правди у вищих кабінетах. Звідки йому було знати тоді, що риба гниє з голови?! Виявилося, що з цих же самих кабінетів і тягнулися ниточки контрабандного бізнесу. Тому Бондарєва прибрали, просто і банально підставили, вигнавши з військового флоту і позбавивши офіцерського звання. Довго не міг змиритися він із такою несправедливістю. Роками оббивав пороги суддівських кабінетів, намагаючись відновити своє добре ім'я, так нечесно забруднене. Але правда життя виявилася такою, що на флот шлях йому було закрито. Він зрозумів це занадто пізно, а міг би заощадити свій час і нерви. Віталій повернувся додому, на батьківщину, і влаштувався в торговий флот, помічником капітана на судно «Пам'ять Меркурія». Але і там виявилося не все так гладко. І ось тепер лівий вантаж і порушення нормативів призвели до катастрофи.

  Увечері двадцять восьмого січня теплохід «Лебедєв» прямував від турецьких берегів у бухту Севастополя. Вахтовий, який чергував цього вечора, помітив у морі невідомий предмет. Він увімкнув вогні, у світлі прожектора виявився пліт, що дрейфував. Матрос повідомив про це капітану. Незабаром на борт корабля було піднято сімох людей, серед яких виявився капітан затонулого корабля. Люди провели на плоту в морі дві доби з моменту катастрофи, чекаючи порятунку. Капітан повідомив, що дев'ять пасажирів не дожили до цього моменту.

Врятованим було надано першу допомогу, їх відігріли й нагодували, після чого капітан «Лебедєва» запросив до себе в каюту капітана затонулого корабля. Між ними відбулася розмова:

 — Скажіть, Валерію Михайловичу, чому ви так довго чекали на порятунок? До мене не надходило жодних сигналів про допомогу в цій акваторії. Так само мені невідомо про катастрофу вашого корабля. Як же могло статися таке упущення?

 — Для мене самого це залишається загадкою. Мабуть, на все воля Божа, — збрехав той.

  Бондарєв не повірив своїм вухам, вловивши серед шуму вітру гул моторів. Невже довгоочікуваний порятунок? Він схопив ліхтарик, щоб подати сигнал про допомогу, але батарейки давно розрядилися. Віталій прислухався уважніше:

 — Ви це чуєте? — запитав він інших пасажирів.

Люди почали виходити із заціпеніння й озиратися на всі боки, вдивляючись у нічну темряву.

 — Я бачу вогні! — закричав Дмитро, не вірячи своїм очам. Невже про них не забули?!

 — Треба подати сигнал про допомогу! Але як? — не міг збагнути Бондарєв.

 — Кричати щосили! — запропонував Дімка і перший закричав, зриваючи й без того застуджене горло.

Сонні, примерзлі до плоту пасажири пожвавилися і з останніх сил підхопили його крик.

Вночі теплохід «Герої Севастополя» повертався зі Стамбула в рідні краї. У темряві матрос помітив якийсь об’єкт. Він спрямував промінь прожектора і висвітлив два пов'язані між собою плоти з кількома пасажирами всередині. Матрос повідомив капітану, який дав наказ про рятувальну операцію. Постраждалих підняли на борт корабля, а разом із ними й тіла загиблих людей, які так і не дочекалися порятунку.