Частина 14

Герман цілеспрямовано грiб уперед, намагаючись не втратити напрямок. Одразу ж, опинившись у воді, він узяв курс на рідний берег у напрямку корабля. Тільки б не потонути! Тільки б доставити цей злощасний вантаж! Страшні картини розправи проносилися в нього в голові. У страху за дружину і дитину, Герман зовсім забув про себе самого. Він не відчував ані холоду води, ані втоми натруджених м'язів, сконцентрувавши всю свою волю на єдину мету — виживання! Пояс із діамантами, надійно прикріплений до його тіла, не давав розслабитися. «Якщо я не доберуся і не віддам камені, то моїй родині загрожує неминуча смерть! Я повинен дістатися берега!» — Герман плив уперед, перемагаючи хвилі й вітер, плив, не озираючись назад, гнаний лише однією метою — вижити за будь-яку ціну.

Дмитро тряс пасажирів, які засинали від холоду, щоб не дати їм провалитися в згубний сон. Люди силкувалися дістатися до другого плоту, що з'явився у світлі ліхтаря. Гребти веслами доводилося по черзі. Знесилені пасажири швидко вибивалися з сил. Але ті з них, хто рухався і працював фізично, мали більше шансів не замерзнути на смерть.

Наближався світанок. Небо забарвилося в досвітні фарби, що тонкою смугою простяглися на горизонті. Дмитро оглянув пасажирів. Четверо з них не дожили до ранку.

 — Треба викинути їх за борт! — підняв голос один матрос.

 — Ми не можемо, належить привезти їхні тіла на батьківщину, — заперечив Бондарєв.

 — Тут живим місця не вистачає, а ти про трупи переживаєш! Не слухай його, хлопці, кидай тіла у воду.

Досвітню тишу порушив сплеск тіл, що падали у воду.

 — Гей! Гей! Допоможіть! — пролунав чийсь крик.

Дмитру здалося, що він упізнав голос. Посвітивши ліхтариком, він виявив Сашкову голову, що стирчала над водою.

 — Саньок! Ти?

 — Я, я...

Дмитро та Бондарєв витягли Сашка з води під невдоволені протести команди. Блідий друг трясся від холоду і стукав зубами. Його посадили, щоб дати можливість спертися на борт плоту.

 — Саньку, як же тебе угородило всю ніч у воді пробовтатися? — дивувався Дмитро, плескаючи того по щоках і розтираючи руки, він намагався відновити кровообіг.

 — Я... Я загубив вас із поля зору... — насилу вимовив Сашко і став задихатися, ловлячи повітря ротом.

 — Що з тобою, друже?

 — Серце... — ледве вимовив той і зігнувся в конвульсіях від сильного болю.

За кілька хвилин його не стало. Від тривалого переохолодження він отримав сильний температурний шок, і його серце зупинилося. Міцний, повний життєвих сил Сашко не вижив.

Дмитро гірко схилив голову над загиблим другом, обійняв його востаннє й опустив у темні води Чорного моря, прив'язавши за руку до плоту. Він має доставити друга додому, хоч навіть і мертвого! Як же переживе цю трагедію Тайка? Якими словами зможе він повідомити їй про втрату гаряче коханого чоловіка?! Адже вони були такі дружні з Сашком... завжди й скрізь їх бачили разом. Дмитро не уявляв, як подивиться в очі Сашковій дружині, якщо повернеться живим.

  Нарешті попереду показався третій пліт, той самий, який зачепився за канат спочатку. Шлях зайняв довгих сім годин. Люди кинулися у воду, намагаючись його зловити. Зв'язавши два плавзасоби разом, щоб не загубитися, частина пасажирів перебралася туди. Дмитро перетягнув тіло друга і взяв на себе роль лідера. Він намагався розшукати рятувальний бокс, але його на цьому плоту не виявилося, втім, як і води, і аптечки, і всього іншого. Зате в наявності були консерви, але відкрити їх виявилося нічим.

  Потягнулися довгі години очікування. Настав день. Холодне, зимове сонце ховалося за хмари, немов відчувало сором за те, що не здатне зігріти промоклих людей і висушити їхній одяг. На багато кілометрів навколо простягалося тільки безкрає море. На горизонті не було помітно ні землі, ні кораблів. Плескіт хвиль вже не міг заглушити стогони людей і цокіт зубів. Дмитро зробив обхід, намагаючись привести до тями людей, які замерзали. Ще двоє не прокинулися... Масштаби трагедії все посилювалися. Не годиться викидати тіла людей на поталу рибам, потрібно привезти їх сім'ям загиблих. І Дімка почав складати трупи в окрему купу. Він не зміг допомогти їм врятуватися, то ж зробить для них хоча б це.

  Врятована з води жінка не припиняла ридання, не маючи сили стримати горе. Дмитро придивився до неї уважніше, це виявилася та сама пасажирка, яка розмовляла з капітаном під час завантаження.

 — Ну-ну, заспокойся, голубонько, — спробував втішити її Дімка, — усе вже позаду, тебе врятували. Я знаю, холодно... — він здригнувся, — потерпи трохи, скоро нас знайдуть.

 — А-а-а... Мій син!... Товар!... Борг!!! — схлипувала вона.

 — Та біс із ним, із товаром! Син, кажеш?

 — Iгор... Я його загубила!...

 — Зачекай, може ще знайдеться твій син, не ховай завчасно, — зауважив Дмитро.

Жінка підняла на нього розпухлі від сліз очі й приречено промовила:

 — Краще б мене не витягли...

 — Та що ти таке кажеш! Посоромилася б! Люди он борються зі смертю, але помирають від холоду, а їй життя не миле! — несхвально буркнув він.

 — А мені з таким боргом усе одно не жити... — сумно відповіла жінка і знову залилася сльозами. Вона оплакувала загубленого в морі сина, потонулий товар і зруйноване життя. Так вже вийшло, що їй, сорока шестирічній матері, довелося відкуповувати від суду свого єдиного сина. Хто ж тоді міг подумати, чим обернеться материнський подарунок?! На двадцятип'ятиріччя вона подарувала йому автомобіль, нашкребла на нього за кілька років роботи на ринку. А син випадково збив пішохода. На смерть. Була ніч, ожеледь, припорошена снігом, машину понесло... Загалом, довелося позичати грошей у таких людей, з якими б ніколи й зустрічатися не побажала. Але син найдорожчий! Питання вирішили, сина виправдали. А гроші ж то віддавати потрібно! Продали вони й квартиру, і машину, але вторговані гроші вирішили прокрутити разок, щоб хоч на житло заробити. Ось і поїхали до Туреччини за товаром. Мати працювала на ринку реалізатором, добре знала ходовий продукт, тому варіант здавався безпрограшним. От продадуть партію, віддадуть борг, а на решту ще закупівлю зроблять. Так потихеньку і на квартиру зберуть… Але людина міркує, а Бог порядкує. Хто ж міг передбачити такий кінець?! І де тепер її Ігорьок?!