Частина 12

Сонний Каріков стояв у залі аеропорту і проводжав на рейс свою Христину. Було дуже рано, йому дико хотілося спати, але Христина висмикнула його з теплого ліжка за дзвінком будильника.

 — Заю, а в літаку тебе не заколисає? — турботливо поцікавився він.

 — Та раніше такого не спостерігалося, — знизала плечима дівчина.

 — Слухай, Костик зустрічатиме тебе в аеропорту... — почав Андрій.

 — Ну навіщо ж турбувати людину, я й сама потягом доберуся! — занепокоїлася Кріс.

 — Циць! Тому що я так сказав! — обірвав її протести Каріков.

Вона покірно кивнула головою:

 — Обіцяєш бути слухняною? — усміхаючись, уточнив він.

 — Слухаюся і підкоряюся, — склала вона руки на східний манір, ніби султанська наложниця, чим неабияк насмішила Андрія.

 — Ну все, пора, Заю! — обійняв він її на прощання. — Бережи себе! До швидкої зустрічі!

Каріков повернувся в готель до сніданку, де зустрівся з Дмитром. У них залишалося ще трохи часу до виселення. Корабель зараз вантажився товаром у порту, а відчалював тільки увечері. За вантаженням шкіри стежив Сашко, якого спеціально взяли з собою для цієї роботи. Дімчина фурнітура прибуде на завантаження тільки після обіду.

Перед тим, як забрати валізу і здати ключі, Андрій вирішив зайти в ювелірну крамницю при готелі, де нещодавно пригледів на вітрині під склом витончений браслет для Христини. Каблучка — це весільний атрибут, а подарунок молодій дружині до весілля ще ніхто не скасовував! І хоча розлучення з Тетяною він поки не отримав, але був цілком упевнений, що це справа одного дня, з його ж бо зв'язками. Дружині скаже одразу ж після повернення, нічого тягнути кота за хвоста. А якщо вона буде проти, то це нічого не змінить. У наш час вирішується все. Особливо за гроші.

Андрій вказав пальцем на товар, що зацікавив. Продавець простягнув тонку діамантову ниточку браслета, якраз до пари обручці. Так, на витонченому зап'ясті Христини дуже красиво виглядатиме. Розплатившись за товар, Каріков поклав футляр із прикрасою у свою барсетку. Не загубити б тепер!

У порту робота кипіла на повну! До корабля раз у раз під'їжджали навантажувачі, підвозячи все нові й нові товари. Пасажири-челноки везли у зворотний шлях на батьківщину вироби турецьких майстрів, щоб вигідно продати їх за завищеною ціною. Турецька продукція мала великий попит; взуття, сумки, одяг, шуби, дверна і меблева фурнітура, кондитерка, замки, парфуми, золото — все знаходило свого покупця на території колишнього СНД, який довгі роки залишався за залізною завісою. Каріков і Дімон якраз застали за роботою Сашка, який кричав і розмахував руками.

 — Що тут у тебе сталося? — поцікавився Андрій, спостерігаючи за тим, як вантажники укладають товар на палубі корабля.

 — Та ось, намагаюся навчити цих гадів, як працювати треба! — різко відповів він і сплюнув крізь зуби.

 — А що не так, Саньок? Давай я розберуся, — запропонував Каріков.

 — Та облиш, сам упораюся, — він витер долонею спітніле чоло й упер руки в боки. — Дай краще закурити, у мене цигарки закінчилися на нервах...

У цей час до них підійшов Ісмаїл, який приїхав проводити гостей у дорогу:

 — Мерхаба, Андрій аркадаш! Як деля?

 — Ти дивись, уже по-нашому базікає турок! — розсміявся Каріков, потискаючи йому руку.

 — О, слухай, попроси-но його, щоб нагнув цих чортів покласти наш товар у центрі, там він точно не намокне від вогкості, — звернувся до Андрія Сашко.

Коли цю проблему було залагоджено, Ісмаїл простягнув великий пакет:

 — Іт із фор Вован аркадаш! Фром Іса. Туркіш чай! Енд бардак чай, — пояснив він і показав набір красивих скляних стаканчиків і блюдець для чаю, розмальованих по краях золотим розписом, блискучий двоповерховий чайник для заварки й велику упаковку чаю.

 — Ну ти даєш, Іса! Вовка ж чай зроду не п'є, тільки коньяк і горілку, — засміявся Каріков, розглядаючи шикарний подарунок; видно запав йому в душу друг, раз пам'ятає про нього.

 — Горілка карашо! — схвально кивнув він головою, мабуть, згадуючи минулі пиятики. Потім схаменувся і додав — Туркіш чай бест оф зе бест!

Ісмаїл багатозначно підняв угору вказівний палець.

 — Ну... тешекюр едерим (красно дякую) за гостинність! — Андрій поплескав по плечу Ісмаїла і проводив до машини.

  Товари все прибували й прибували, заповнюючи весь простір на палубі корабля. Прийшла, нарешті, черга Дімчиних замків.

 — Місця більше немає! — категорично відшив дві палети з товаром помічник капітана.

 — Гей! Гей! Ти чого?! Я ж заздалегідь викупив місце для вантажу! Можу й квиток показати! — обурився Дмитро.

 — Це не має значення, якщо йдеться про безпеку, — сухо відповів моряк, відсуваючи його руку з папірцем.

 — Що?! Та я тебе щас тут за-ко-паю! — наїхав на нього Дімон, витріщивши очі і й виставляючи вперед стиснуті кулаки.

 — Стоп! Стоп! Стоп! Стоп! Не бузи, — відтягнув його Андрій, — почекай, зараз розберемося з капітаном.

 — Та чого тут ще розбиратися?! Ось оплачений квиток на вантаж!

 — Зачекай, ходімо-но зі мною, — і Каріков потягнув його за собою від гріха якомога далі.

Капітана він знайшов у його каюті, коли той розмовляв з однією з пасажирок корабля:

 — Я ж вам пояснюю, пані, що місць більше немає для багажу, все зайнято! У нас і так перевантаження!

 — Ну голубчику, виручай, конче потрібно! Заплачу подвійний тариф! — вмовляла його дама.

Капітан помітив ще двох відвідувачів і попросив почекати в коридорі, зачинивши двері. За кілька хвилин задоволена пасажирка випурхнула з каюти.

 — А вам чого? — звернувся до них моряк.

 — Та ось розібратися хочемо, наш оплачений багаж вантажити відмовляються, — поскаржився Каріков і ткнув квиток під ніс.

 — Хто відмовляється?! — не повірив капітан.

 — Помічник ваш. Каже, що місця більше немає.

Капітан глянув у бік жінки, яка щойно пішла, і відчув незручність: