Частина 8

Каріков припаркував машину біля церковних воріт. Перед входом до храму він низько вклонився й благословив себе хрестом. На порозі його вже зустрічав священник, привітно посміхаючись щедрому парафіянину:

 — Похвально, похвально, сину мій, відвідувати церкву у святковий день!

 — Вітаю, батюшка! — він поцілував простягнуту руку з випещеним манікюром і золотим перснем.

 — Що привело тебе до храму? Ранкова служба давно закінчилася.

 — Я прийшов просити благословення на поїздку, святий отче.

 — Правильно ти розсудив, раб Божий Андрію, просити захисту у православних святих. Ось, піди сюди, до ікони Миколи Чудотворця. Йому помолися, він є покровитель мандрівників.

Каріков поставив свічку і смиренно опустив голову, вимовляючи пошепки слова молитви.

Коли він закінчив, то повернувся до священника:

 — Благословіть і ви, батюшка.

 — А до речі, куди збираєшся, сину мій?

 — У Стамбул їду, у справах.

Священник багатозначно кивнув головою і дістав свій великий хрест:

 — Благословляю тебе, раб Божий Андрію, на цю поїздку. В ім'я отця і сина, і святого духа. Амінь! — помолився той і простягнув для цілування хрест. — Їдь із Богом!

 — Дякую, батюшка, — вимовив Каріков і кинув згорнуту хрустку купюру в скриньку для пожертвувань.

Священник схвально кивнув головою:

 — Там ікона твоя готова. Забрати її можеш.

Каріков пригадав, як примудрився замовити ікону з власним образом. Блаж, звісно, але ж приємно! А навіщо тоді гроші, якщо не для власного задоволення?

А справа була такою: одного разу Андрій заїхав до храму з метою внести значну пожертву. Якраз у той момент знайома братва забирала подарункову ікону для свого боса. Каріков із цікавістю роздивлявся коштовну роботу розміром у людський зріст, із дорогоцінним окладом і золотим німбом.

 — Ух, ти! Краса! — захопився він. — А чия ж це ікона? Якого святого? Я щось не розберу букв, — запитав він, примружившись і розглядаючи напис на картині.

Братки переглянулися і засміялися:

 — Так це ж бос наш на іконі зображений! Ось ми йому всією братвою вирішили подарунок підігнати. Що, подобається?

 — Крутезна круть! — очманів Андрій. — А хіба так можна? Ікона ж...

Один із них нахилився ближче і тихо промовив:

 — За бабки все можна. Хоч бабу голу з німбом. Тільки ціна питання, ти ж розумієш... — багатозначно підморгнув він.

Відтоді ця марнославна думка щільно засіла в голові Андрія. Він довго її виношував, потім якось за нагоди запитав священника:

 — Батюшка, хочу ось ікону замовити зі своїм портретом. Чи можливо?

Очі священника загорілися. Каріков був майже впевнений, що якщо придивитися уважніше, то можна було помітити банкноти, що обертаються в його зіницях, немов в ігровому автоматі.

 — Ну, що ж, раб Божий Андрію, прагнення твоє зрозуміле, і навіть похвальне... — він почухав свою бороду.

 — А чи не суперечить це нашій вірі, святий отче?

Священнослужитель склав руки в молитовному жесті, підняв очі до купола і благочестиво прорік:

 — Ікона покликана нести у світ Благу звістку про порятунок світу Господом нашим Ісусом Христом. Тому може перебувати не тільки в храмі, а й у різних місцях із місіонерською метою, — повідав батюшка, обдаючи себе хресним знаменням. — Головне, не забувати про її призначення, сину мій.

 — Тоді за чим справа стала? — зрадів Андрій. — Назвіть тільки ціну, святий отче.

Але священник зупинив його спритність, притримавши рукою:

 — Не поспішай, сину мій. Така важлива справа не терпить мирського поспіху...

Каріков зрозумів, що зараз підуть торги. Чуттям досвідченого бізнесмена він визначив шкурний інтерес до своєї особи цього божого служителя.

Батюшка взяв під руку передбачуваного замовника і повільно повів по храму, наставляючи його:

 — Але допускається лише зображення істинно віруючого парафіянина, який бере активну участь у житті церкви, регулярно відвідує богослужіння і щедро жертвує на православні потреби. З такої людини попит більший...

 — Батюшка, але на будь-який ваш попит я завжди відповідаю згодою, хіба не так? — хитро посміхнувся Каріков.

Священник уважно подивився на Андрія, подумав трохи, витримуючи артистичну павзу, і сказав:

 — Ну, якщо так... тоді йди за мною, раб Божий Андрію. Я проведу тебе до нашого іконописця, він там і порахує тобі витрати.

 — Дякую вам, святий отче! — перехрестився Каріков і приклався до простягнутої руки священника.

У підсумку він відвалив за ікону настільки велику суму, що вона здивувала навіть самого Андрія. Вочевидь, його благочестя викликало певні сумніви у святого служителя, тож були потрібні значні пожертви на храм і церковні потреби. 

Каріков спустився в іконописну майстерню, де майстер представив йому готову роботу, подивився на свою ікону в позолоченому окладі й задумався. Звичайно, він розумів, що це було блюзнірство, глузування... Глузування з шанованого святого, на місце обличчя якого вписали його портрет, зі святих таїнств віри загалом, з православних святинь і з того, що ще залишилося святим для народу. Андрій прекрасно усвідомлював те, що це свідчить про стан нашого суспільства загалом. Сумно, але факт.

Що ж, якщо є той, хто купує, то є й той, хто продає, — це закон бізнесу: «Попит народжує пропозицію». А церква є такою ж бізнес-структурою, як і всі інші комерційні підприємства. Тільки в такому випадку вони продають безкоштовну віру, а не якийсь конкретний вироблений товар. Але у відпущення гріхів священником Каріков все одно вірив.

Андрій згадав про Тетяну і зам'явся:

 — Батюшка, ще поговорити б треба, про особисте.

 — За чим же справа стала? Ходімо до мого кабінету, присядемо.

Андрій присів на стілець.

 — Слухаю тебе, сину мій, кажи, — священнослужитель весь перетворився на увагу, мабуть, передчуваючи й від цієї угоди чималу вигоду.