Частина 7

Напередодні свята Водохрещ компаньйони відвозили свого заморського гостя в аеропорт зимовою дорогою. Сипав легкий сніжок, одягаючи на дерева на узбіччях білі красиві шубки. На багато кілометрів навколо простягалися білосніжні простори полів, що спали під пухнастою сніговою ковдрою.

 — Ну, що, Ісмаїле, сподобалося тобі в наших краях? — запитав його Каріков. — Ду ю лайк хеа?

Хлопець пожвавився:

 — О, йес! Вері гуд! — далі він почав вихваляти слов'янську гостинність своєю рідною турецькою мовою, жестикулюючи руками. — Кадинлы чок гюзель (жінки дуже красиві), Вован аркадаш (Вован друг), Горілка тамам (горілка добре)...

 — Скажи, Іса, а наша їжа припала тобі до смаку? Ду ю лайк аур фуд? — допитувався Каріков.

 — Оф кос! Банні чок лезетли! — прицмокнув він, нахвалюючи вподобану йому свинину, яку хитрий Вовка назвав кроликом Банні. Так і залишився мусульманин у незнанні того гріха, який він скоїв через обман.

Насміявшись вдосталь, Костик запитав Андрія,

 — І якого біса татусь його без перекладача сюди прислав? Він же ні в зуб ногою по-нашому?

 — Напевно, він сподівався, що ми йому тут тлумача надамо, — знизав плечима Андрій, не відриваючи погляду від дороги.

 — Чого ж ми не найняли?

 — А чого ж ти мене зараз про це питаєш?! — обурився Каріков.

 — Та раніше якось на думку не спало, — задумався той.

 — Ну, у будь-якому разі, Вовка з цим завданням чудово впорався! — засміявся Андрій.

 — І то правда, — погодився усміхнений компаньйон, — менше накладних витрат.

Взагалі, Костик був непростий. Кількома роками раніше він поквапився одружитись із товстенькою сіренькою мишкою, у якої тато обіймав посаду заступника міністра транспорту за часів Кучми. Ніхто не розумів дивного вибору Костика, але Каріков знав, де собака заритий.

Щоб пробитись у цьому жорстокому світі економіки, повному конкуренції, потрібні зв'язки. І Костик їх отримав.

До речі, Олька виявилася хорошою жінкою і невибагливою дружиною, щоправда, розтовстіла ще більше після пологів, але Костика це не особливо хвилювало. У сім'ї був спокій і затишок, а все інше він знаходив поза стінами будинку...

  В аеропорту задоволений Ісмаїл сердечно дякував друзям, кидаючись їм на шиї з обіймами й поцілунками, чим дещо збентежив хлопців, які не звикли до чоловічих пестощів.

 — Андрій аркадаш! Кам ту Істанбул! — запрошував він.

Щойно літак із турецьким гостем злетів у небо, Каріков полегшено зітхнув:

 — Ну, ось і все! Схоже, нашої мети досягнуто. Іноземець задоволений, як слон! А це означає, що кредитний товар уже в нас у кишені.

Компаньйони вдарили по руках, втішені результатом візиту.

 — А ось тепер і в баньку б не завадило! — потер руки Костик.

 — То про що мова?! Дзвони, домовляйся!

Увечері чоловіча компанія зібралася в приватній сауні свого знайомого, щоб попарити кісточки, вигнати токсини після святкових пиятик, побалакати на пацанські теми, ну і заполірувати все пивом із креветками.

Послужливий Ігор, господар закладу, заздалегідь підготувався до зустрічі дорогих гостей і постійних клієнтів, запасшись німецьким пивом і ракоподібними морськими делікатесами.

Чоловіки в простирадлах і повстяних банних шапках неймовірних форм і розмірів розвалилися на лавах у парильні. Поруч лазник бризкав водою з евкаліптом на каміння для лікувального ефекту і готував березові віники. Аромат ефірної олії приємно лоскотав носи, віщуючи насолоду від масажу.

 — Чуєш, Андрюхо, а хто це тебе так закохав до першої крові? — реготнув гуморист Вовка, вказуючи на велику криваву подряпину, що красувалася на руці друга.

 — Ах, та це ж ще Дімона історія, досі не зажило, — потер Каріков хворе місце.

 — О! Наш Чикатило вже й до тебе дістався?

 — Який Чикатило?! Танька моя кігті розпустила, — пояснив Андрій.

 — А, ну це інша справа! А я вже думав, що в Дімоні спадкові гени заграли, — продовжував сміятися Вован.

 — Не зрозумів гумору...

 — Як??? А ти хіба не знаєш?! — із цими словами оповідач присунувся ближче і підняв поля шапки з рогами, щоб краще бачити співрозмовника.

 — Не знаю про що?

 — Але ж Дімка Чікін є прямим родичем знаменитого Чикатила, був такий маніяк, пам'ятаєш?

 — Та ну?

 — Так, так! Його родичі змінили прізвище на Чікіни, щоб не викликати в людей поганих асоціацій.

 — Оце новина! А я й не підозрював. І чого ж ви раніше мовчали?

 — Так Дімон начебто не буйний, поки за ним такого не помічали, — засміявся Резник.

 — Костику, а ти про це знав? — запитав Андрій компаньйона.

 — Знав, але забув якось, — виправдовувався той. — А з'ясувалося це цікавим чином: одного разу Дімка звів мене у справі зі своїм дядьком, начальником міського управління карного розшуку, на прізвище Чикатило. Ось тоді я іржав! Кажу потім: «Прикинь, як кримінальники регочуть, коли їх на допит до Чикатила приводять?!». На що він мені й відповідає: «Ось тому мої батьки й змінили прізвище».

 — Ох і потішили ви мене! — сміявся Андрій. — Я ж тепер не зможу дивитися на нього спокійно, без сліз... завжди згадуватиму цю історію.

 — Краще не смійся, — повчально зауважив Вовка, — а то він ще образиться, а там, сам розумієш, дах може з'їхати в хлопця, і пиши-пропали твої справи, почикає ножичком...

Компанія вибухнула бурхливим реготом.

 — Та ну вас! — відмахнувся Каріков, — Дімон — чудовий хлопець! Я його давно знаю, ще жодного разу мене не підводив.

 — Воно-то так, — в'їдливо зауважив Вовка, — але все буває вперше, може, його час ще не настав. У тихому болоті, як то кажуть... Та й кров — не водиця.

 — Ох і балабол ти, Вован! — розсміявся Андрій. — Один тільки Ісмаїл чого вартий! Ти йому там такого наплів... Майже споїв турка, та ще й свинину під виглядом кролика згодував. Я ж тобі тепер жодного іноземця не довірю! Угробиш же!

 — Зате інтурист залишився задоволений, а це головне! — багатозначно підняв вказівний палець Вовка.