Частина 5

Щойно Андрій із Резником поїхали, Вован підхопив під руки свого підопічного, накинув на нього дублянку, натягнув шапку, «щоб не змерз інтурист», і вивів його на подвір'я.

На вулиці стояв морозний сонячний день, пухнастий сніжок, що вкриває землю товстим шаром, іскрився в яскравих променях сонця. Побачивши альтанку, в якій він провів кілька годин на морозі, Ісмаїл позадкував назад до вхідних дверей будинку.

 — Та не бійся, інтурист! Я ж тебе не виганяю. Донт ефрейд! — спробував пояснити Вовка, рукою розвертаючи іноземного гостя назад.

 — Гоу ту волк! — голосно по складах вимовив Зінкин чоловік. — Ща я тобі кариківські угіддя покажу.

З цими словами Вовка, обійнявшись з новим, щойно заведеним другом, на нетвердих ногах вирушив за хвіртку, підтримуючи під руку вже вщент п'яного Ісмаїла.

Вибравшись за околицю селища, вони піднялися на пагорб, з якого на санчатах каталися дітлахи.

 — Ось, дивись, Іса (так ласкаво обізвав його Вовка), усі ці безкраї поля належать Андрюсі, обвів він витягнутою рукою сільськогосподарські колгоспні угіддя. — Зис із Андрей! Ол, о-оол оф зис! — для вірності повторив він, не моргнувши й оком.

 — О-о? — здивувався гість, округливши очі, які, однак, не могли сфокусуватися на одному конкретному об'єкті.

Вован безсоромно брехав, намагаючись додати ваги своєму другові в очах іноземного гостя. А що?! Раз Андрюха попросив, то які можуть бути заперечення?!

 — Бред! Андерстенд? Бред ту іт, — пояснив свою ідею новоявлений гід. — Хліб тут в Андрія росте.

Гість надув щоки від подиву, оглядаючи безкраї колгоспні поля, і випустив повітря, видавши вкрай непристойний звук,

 — Ото ж бо! — підсумував Вовка. — Кредит фор Андрюха — гуд!

Потягнувши ошелешеного гостя під руку в інший бік, нетверезий Вован оступився і шкереберть покотився з гірки вниз, тягнучи за собою невдаху-гостя. Налітаючи дорогою на санчата дітлахів, парочка досягла низу, зібравши увесь сніг, який забився до носа, у рота і за комір. Вовка прийшов до тями першим і підняв за комір турка, що борсався на слизькій кризі та ніяк не міг стати на ноги. Він обтрусив його, як міг, поправив шапку і відійшов помилуватися на свою роботу:

 — Ну ось, тепер ти точнісінько, як сніговик, — вимовив він.

 — Уот? — не зрозумів Ісмаїл.

 — Сноу мен! Андерстенд?

 — Ес, андерстенд, — засміявся турок, дивлячись на Вовку, який виявився схожим на велику снігову грудку й не встиг ще обтруситися.

 — Йдемо далі! Шнель! — скомандував він і потягнув хлопця до колгоспного корівника.

У міру наближення до будівлі, запах гною ставав дедалі сильнішим. Вовка відчинив двері. В обличчя гостю пахнуло теплом і запахом молока, упереміш з ароматом коров'ячих екскрементів.

 — Ось, дивись, Іса, це му-му, — показав він рукою на корів, що стояли в стійлах. Ті покосилися на незнайомців, що тільки-но увійшли, і голосно замукали, передаючи стривоженість по ланцюжку.

 — Мілк, андерстенд? Каріков мілк!

 — Гуд, гуд! — закивав головою турок.

Вовка обвів гостя вздовж усього корівника, примовляючи ламаною англійською:

 — Олл зис фор Андрей. Е лот оф мілк!

Недалеко від корівника виявився курник, де в загонах юрмилися нещасні кури. Гід переліз через паркан, з боєм дістав три яйця з гнізда, відганяючи переляканих курей, і повернувся весь у пір'ї та у загиджених курячим лайном черевиках. Він простягнув здобич турку:

 — Коко бай Каріков! — пояснив Вовка.

Гід показав іноземцю, як слід пити сирі яйця.

 — Ноу, — замотав головою Імсаїл, гидливо наморщивши носа.

 — Нот Хрю-Хрю, зис іс гуд! Аллах ок! — запевнив його Вовка і простягнув розколупане яйце гостеві.

Але той навідріз відмовився, жестикулюючи руками.

 — Гидуєш? — здогадався товариш. — Ну... У нас кажуть, що випити сире яйце, це все одно, що поцілувати курку в дупу. Ко-ко кис, — ляснув він себе по заду і впився губами в розколупану шкаралупу.

У турка спрацював блювотний рефлекс і його вивернуло прямо на Вовчині черевики.

 — Слабак! — констатував той і потягнув іноземця за рукав на вихід.

Далі пішли свинарник, стайня, сільськогосподарська техніка, припорошена снігом, трактори і комбайни, комора із зерном, копиці сіна і, нарешті, олійний цех.

  Усе це підозріло нагадувало мультяшного Кота в чоботях, який водив короля по полях і лугах, розхвалюючи свого нібито багатого господаря:

 — Гей, красуні! — питав той селянок на лузі. — Чиї це поля?

 — Маркіза, маркіза, маркіза Карабаса! — відповідали заздалегідь підкуплені подарунками жінки.

Під кінець напідпитку гід розійшовся настільки, що ляпнув:

 — Дивись, інтурист, усі ці будинки та люди — Карікова! Зис хаусес енд зис піпл фор Каріков! — пояснив він «зрозумілою» іноземцю мовою.

Але, мабуть, щось затрималося в голові у гостя, дарма що сильно сп'янів, бо він плентався додому, припрошений Вовкою, з ошелешено-здивованим виглядом, роздивляючись місцевий люд.

Тим часом Андрій із Серьогою стояли в погребі його батьків:

 — На ось, компотику малинового візьми для іноземця, — пхала йому в сумку банки турботлива мати. — І ось кавунчика моченого до святкового столу... Ще закусочну сливу тобі покладу, смакота вийшла цього року... сальця ось банка засоленого...

 — Мам, усе це, звісно, добре, спасибі, але мені б яловичину... Або курку в крайньому разі. Він же мусульманин, свинину не їсть!

 — Та де ж я тобі яловичину візьму? Ми з батьком свининку полюбляємо, ти ж знаєш. Ось консерви є шпротні, хочеш?

Мати й батько жили у приватному будинку в передмісті, залишивши свою міську квартиру молодшому синові.

Захопивши сумку з консервацією, Каріков поспішив утекти, доки мати не навантажила його картоплею з огірками.

 — Стояти на місці! — скомандував Андрійчин батько. — А випити з батьками за свято?!

Поки Резник підтримував компанію Каріковським предкам, Андрій сушив голову над тим, де ж роздобути хіляльне м'ясо для турка. Сьогодні за планом на дачі шашлики смажитимуть, уже замаринували, а от гостя цим не нагодуєш.