РОЗДІЛ 14. ВЕЛИКА П’ЯВКА ТА НЕКРОПОЛЬ

  Мій розум, загартований роками постійних втеч від міської варти, зараз працював на самій межі своїх можливостей. Коли попереду, у цій в’язкій підземній тиші, знову пролунав той самий мерзенний скреготливий звук, я вирішила не випробувати долю. Я миттєво зорієнтувалася й почала повертатися до своєї ніші — там принаймні була хоч якась висота, що дарувала мені примарну ілюзію захисту. Бігти наосліп углиб незнайомого лабіринту без нормального світла було б справжнім самогубством, наче я сама вирішила стрибнути в роззявлену пащу смерті.
  Я встигла зробити лише кілька обережних кроків назад, коли шум раптово вщух. Здавалося, підземелля затамувало подих разом зі мною. Я завмерла, буквально втиснувшись у холодну, мокру стіну тунелю. Я відчувала, як по моїй спині повільно повзе крижана крапля поту, а серце гупає десь у самому горлі.
  А потім цей шум повернувся. Але тепер це був не просто далекий скрегіт — це був ритмічний, швидкий звук чогось масивного, що невблаганно наближалося до мене. Дистанція скорочувалася занадто швидко. В ту мить я з жахом усвідомила: воно мене почуло.
— Тікати... — прохрипіла я сама до себе, зриваючись на біг.
  Я відчайдушно сподівалася, що моя пам’ять надійно зафіксувала дорогу назад, проте в цій густій темряві, розрізаній лише слабким жеврінням мого лишайника, кожна зазубрина на стіні здавалася мені іншою, чужою. Я влетіла в якусь печеру, де склепіння розходилися врізнобіч, і саме тут зі мною трапилася справжня біда: зачепившись за гострий виступ, я не втримала свою палицю. Більша частина світного моху розлетілася по підлозі, миттєво згасаючи в брудних калюжах. Зупинятися й збирати його було неможливо — за моєю спиною вже чітко чулося важке, вологе хлюпання, змішане з брязкотом металу.    Щось велике й надзвичайно швидке було вже за кілька десятків кроків від мене.
  Я кинулася вперед майже наосліп. Той жалюгідний клаптик старого лишайника, що залишився в моїй руці, ледь жеврів, висвічуючи лише мої власні пальці. Мені здавалося, що темрява за спиною вже простягає до мене свої холодні, кістляві лапи. Раптом я перечепилася через якусь гостру каменюку, не втримала рівновагу і полетіла кудись убік.
  Замість твердого каміння я приземлилася на щось огидно слизьке, м’яке і неймовірно смердюче. За інерцією мене потягло цим слизом униз, у якийсь похилий жолоб. Я не встигла навіть скрикнути — лише інстинктивно скрутилася в маленьку кулю, міцно притиснувши голову до колін. Кілька разів мене боляче вдарило об кам’яні стіни, поки нарешті я не влетіла в цілу калюжу цієї в’язкої, нудотної субстанції.
  Я мало не захлинулася, відпльовуючись від густого слизу, який тхнув гнилим болотом і застарілим, розкладеним м’ясом. Шум погоні десь там, нагорі, почав поступово віддалятися — мабуть, та істота не помітила мого падіння в цей бічний отвір або просто проскочила повз на великій швидкості.
  Я важко й уривчасто дихала, намагаючись протерти очі від цієї гидоти. Коли мій зір трохи прояснився, я помітила, що слизу в цій каверні було не так уже й багато — просто глибока калюжа в природному заглибленні. У далекому кутку печери я побачила слабке, майже примарне світло, наче відблиск чогось металевого або кристалічного.
  Намагаючись не видавати жодного зайвого звуку, я почала повільно підводитися. Слиз вкривав мене з ніг до голови; він був липким, тягучим і нестерпно холодним. Я спробувала стерти його з рук об свою спідницю, але зробила тільки гірше — тепер я вся була схожа на якусь огидну підземну потвору.
  Я обережно рушила до того кутка, де помітила блиск, аж раптом зверху знову почувся шум. Він наближався з неймовірною швидкістю. Я завмерла, абсолютно не знаючи куди мені тепер тікати — моє єдине джерело світла, лишайник, остаточно згас під час падіння. Я просто втиснулася в найтемніший кут печери, сподіваючись стати невидимою в цій абсолютній пітьмі.
  І тоді стався грандіозний «плюх».