РОЗДІЛ 7.1 ЦІНА ТІНІ

  Він стиснув моє плече — коротко, підбадьорливо — і підвівся.
— Відпочивай. Я постараюся принести ввечері щось нормальне з їжі.
  Бет пішов останнім з дітей. Тиша повернулася в підвал повільно, разом із холодним протягом, що тягнув із порту. Я залишилася наодинці зі своїм болем і маревом, дивлячись у низьку стелю, вкриту шарами кіптяви. Склад розуму «щуряти» не давав розслабитися: я слухала кожен шурхіт зверху, кожен скрип мостин у залі таверни.
  Минуло близько міри, коли над головою почулися важкі кроки. Це не були кроки моряків чи відвідувачів. Вони були занадто розміреними, занадто «важкими» від усвідомлення власної сили.
  Я завмерла. Пересилюючи нудоту й біль, я поповзла до стіни, де між дошками була стара щілина, що відкривала вигляд на частину кухні та стіл самого Варло.
Варло стояв, спершись руками на масивну дубову стільницю. Перед ним височіли двоє в темному, неміткому одязі. Жодних знаків, жодних прикрас — лише бездоганна виправка професійних убивць Гільдії. Повітря навколо них, здавалося, ставало густішим.
— Ти втрачаєш хватку, Варло, — пролунав спокійний, майже позбавлений емоцій голос. — Твої щурята стали занадто цікавими.
— Усі знають правила, — похмуро відказав Варло. Його голос звучав напружено. — Доки, ринок, заїжджі двори. У Середнє місто вони не потикаються.
— Учора одне з твоїх поріддь вешталося в Кварталі Срібних Майстерень, — холодно перервав його інший гість. — Воно забігло туди, де йому не місце, і привернуло занадто багато непотрібної уваги.
— Ви впевнені, що це мій? В Аргені вистачає безпритульних...
— Наш чоловік вів його до самого «Кліппера», — перший гільдієць ледь помітно нахилився вперед. — Ми знаємо, кому ми дозволяємо тримати цей підвал, і ми знаємо, хто платить нам данину. Але за нахабство треба платити окремо.
  Варло промовчав, але я бачила, як на його шиї напнулися жили.
— Сьогодні твоя ціна зростає вдвічі, — продовжував гільдієць. — За цей місяць. Як штраф за те, що твої щурята забули своє місце. Стеж за ними краще. Бо наступного разу ми прийдемо не з новою ціною, а з гострою сталлю. Нам не потрібні шкідники, які не знають кордонів.
  Вони розвернулися й пішли так само тихо, як і з’явилися. Жодного зайвого слова, жодного зайвого погляду. Тільки тиша, що лишилася по них, була гострішою за кинджал.
  Я відповзла від щілини, відчуваючи, як серце б’ється десь у самому горлі. Усе було набагато гірше, ніж я думала. Переслідувач на даху не ловив мене, він просто «маркував» винного. Він довів мій шлях прямо до порту, дверей Варло, щоб Гільдія могла виставити рахунок.
Зверху пролунав звук, від якого в мене похололо в животі. Варло з силою вдарив кулаком по столу. Гуркіт був таким, наче тріснула сама основа будівлі.
— Прокляття! — гаркнув він.
  Я почула, як він важко дихає, міряючи кухню широкими кроками. Він був розлючений. Подвійна данина — це не просто гроші. Для Варло це була приниження, ляпас від Гільдії через помилку якогось дрібного злодія.
— Келе! Іласе! — закричав він, забувши, що всі вже в порту. Потім, мабуть, згадав і стишив голос до загрозливого рику. — Ввечері... ввечері я з вас шкуру зніму. Усіх до одного.
  Він не знав, хто саме це був. Гільдія не назвала ні статі, ні імені — тільки факт. Але Варло був не з тих, хто вірить на слово. Він виверне кожного навиворіт. Він перевірить кожну кишеню, кожну подряпину на коліні, кожне тремтіння в голосі.
  Я подивилася на свої роздерті долоні. Потім на коліно, яке вже ледь не нависало над кісткою, так набрякло. Приховати таке ввечері буде неможливо. Варло достатньо буде одного погляду, щоб зрозуміти, хто саме привів «хвіст» до таверни й змусив його розщедритися на подвійну плату Гільдії.
Вечір у Хара’аті обіцяв бути дуже довгим. І, можливо, останнім для одного портового щуряти. Прийдеться платити за допомогу цілителю... Дорого.
  Я заплющила очі, намагаючись втиснутися в стіну, ніби вона могла мене поглинути. У мене було лише кілька мір до повернення решти, до того моменту, коли Варло влаштує свій «виговір».