Мейбл Ґросс не питала нічого. Ось що найбільше вражало в цій жінці: вона вміла мовчати так красномовно, що це часом здавалося гіршим за найсуворіший допит.
Вночі вона мовчки налила Катріоні гарячого чаю, поклала на тарілку два шматки житнього хліба з домашнім джемом, постелила чисту білизну на кушетці у вітальні й пішла спати, кинувши на ходу лише коротке: «Якщо захочеш розповісти — вранці я вся твоя». Вранці Катріона нічого не розповіла. Вона лише обмовилася, що посварилася з батьком. Це було чистою правдою, тому прозвучало переконливо навіть для неї самої. Але за цим зізнанням ховалася ціла прірва недомовленостей.
Проте на неї чекала інша, більш приземлена проблема, яку наочно уособлювала розкішна вечірня сукня. Темно-зелений атлас із глибоким вирізом човником, який мав приголомшливий вигляд о дев'ятій вечора в елегантному джаз-клубі, у понеділок зранку в міській раді здавався вбранням куртизанки. Йти в ньому на роботу було просто немислимо. А їхати додому по звичні речі Катріона не збиралася навіть під дулом пістолета.
— Тримай, — сказала Мейбл, виходячи зі спальні з оберемком поношеного одягу в руках. — Ми з тобою майже однакового зросту.
«Майже» для Катріони виявилося поняттям вельми розтяжним. Бура вовняна спідниця, яку довелося зібрати на талії великою шпилькою, безпорадно звисала на стегнах мішком. Біла блузка з довгими рукавами, двічі підкочена на зап'ястях, усе одно норовила сповзти вниз. Кардиган кольору мокрого піску виявився на два розміри ширшим у плечах, а на ногах замість елегантних туфель, що вчора безжально відбили їй п'яти, тепер красувалися стоптані шкільні черевики, в які довелося напхати газети, щоб вони не злітали при ходьбі.
Дівчина критично подивилася на своє відображення в дзеркалі в коридорі. Звідти на неї дивилася втомлена вчителька початкових класів, якій щойно повідомили про повне скорочення бюджету.
— Ну, — сказала Мейбл, не втримавшись від посмішки, — принаймні ти виглядаєш не так уже й жахливо.
— Я виглядаю як твоя тітка.
— У мене немає тітки.
— Тепер є.
Мейбл розсміялася, і Катріона не утрималася від сміху теж. На секунду думки про вчорашні нічні пригоди й небезпечні знайомства відпустили її. Потім вона міцно поцілувала подругу в щоку, закинула на плече сумочку, де під хусточкою надійно ховалася картка з ім’ям «Вінченцо Ск'яваццо», і впевнено вийшла у сірий, вологий нью-йоркський ранок.
У раді Катріону помітили й розгледіли ще в коридорі. Першим зупинився перед нею містер Галловей — секретар, який якраз виходив із кабінету з важкою шкіряною папкою під пахвою. Він різко пригальмував, кліпнув очима, поправив окуляри на переніссі й подивився на неї так, наче перед ним стояла привид із іншого виміру.
— Міс Мерфі, доброго ранку. З вами все гаразд?
— Цілком, містере Галловей.
— Ваш... е-е... одяг...
— Я його тимчасово позичила, — різко відрізала дівчина, не даючи розвинути тему. — Мій власний потребував термінового прання.
— Ах так. Звичайно. Розумію.
Він рушив далі, але дорогою озирнувся ще двічі, підозріло хмурячи брови.
Наступною її прискіпливо обміряла з ніг до голови Пеґґі Саллівен — головна пліткарка й друкарка, що сиділа за сусіднім столом і зазвичай поглинала любовні романи в м’якій палітурці так само жадібно, як дешеві карамельки. Вона розтулила рота, щойно Катріона переступила поріг, і мовчала цілих п'ять секунд поспіль, що для неї було абсолютним рекордом.
— Катріоно, — нарешті прошепотіла вона, прикривши рот рукою. — Ти що, була на похороні якогось далекого родича?
— Ні.
— На секретному допиті в поліції?
— Пеґґі.
— А чия це, до біса, спідниця?
— Моєї подруги.
— А вона що, шила її на виріст для трирічної слонихи?
— Пеґґі, — повторила Катріона тихо, але з таким крижаним металом у голосі, що та негайно осіклась і судомно вткнулася у клавіші своєї машинки.
Засідання розпочалося рівно о десятій, і дівчина сіла на своє звичне місце в кінці великої зали, поклавши блокнот на коліна. Радник Фінніґан довго й нудно виступав про необхідність термінового ремонту старого мосту через Джамейка-крік. Катріона слухала його й звичним рухом записувала все скорописом — швидко, чітко, абсолютно машинально. Вона могла б виконувати цю роботу навіть уві сні. Її олівець плив по папері сам по собі, доки думки блукали далеко за межами цієї сірої зали.
Катріона знову й знову згадувала свіжий опік на тильному боці чужої руки, уявляла темний, пронизливий погляд Ренцо Романо, який дивився на неї, не кліпаючи. В пам'яті чомусь чітко спливли його слова, сказані ніби між іншим: «Вогонь не пробачає неуважності». Вона згадувала Вінченцо, чиї очі сяяли дивним дитячим захватом від музики та розмаху їхнього нового закладу, а також загадкову Анну з її витонченою, пронизливою красою. Усе це хаотично товклося в голові, розсипаючись на дрібні шматочки мозаїки, які ніяк не хотіли складатись у єдину картину. Вона чітко усвідомлювала: щоб зрозуміти все до кінця, їй обов'язково доведеться навідатися до тих інших адрес із батькового блокнота.
Одна зі сторінок її робочого записника тим часом потроху заповнювалася зовсім іншими знаками — її власними шифрами, не пов’язаними ані з мостами, ані з каналізацією. Вона виписувала їх крихітними літерами між рядками доповіді радника Фінніґана, ретельно ховаючи від чужих очей. Ніхто навколо нічого не помітив, і в цьому полягала її маленька, але така солодка перемога.
#4834 в Любовні романи
#139 в Історичний любовний роман
#604 в Детектив/Трилер
Відредаговано: 08.11.2026