Капо і банші

Розділ V. Катріона. Крок у темряву

Найбільше Катріона боялася, що батько вискочить на ґанок, схопить її за лікоть чи навіть за вухо і поверне додому, як шестирічну. Тому дівчина не пішла до найближчої трамвайної зупинки. Вона пройшла три квартали пішки в протилежний бік, звернула за ріг церкви Святого Томаса, де тітка Мейв зазвичай молилася по неділях, і зупинилася під ліхтарем. Озирнулася. Вулиця була порожня — лише хтось за шторою вмикав і вимикав лампу, наче подавав знаки.

Батько її був детективом поліції і тридцять років ішов за людськими слідами: вистежував їх за запахами, за звичками, за тим, куди повернули кермо, а куди ні. Він знав, що Катріона вперта, знав, що в такому стані вона ослухається його, і якщо хоч на мить подумає, що дочка зібралася в небезпечне місце, то першим ділом запитає своїх чергових, на який трамвай вона сіла й коли. Тож Катріона заплутувала сліди, як навчилася з дешевих нуарних романів, які ховала під матрацом подалі від батьківських очей.

Дівчина сіла в трамвай, що йшов на північ, проїхала шість зупинок і вийшла, коли двері вже зачинялися (ледь не прищемивши сукню). Перейшла вулицю, дочекалася наступного, що їхав на південь, і знову проїхала три зупинки. У невеликій аптеці на розі вона купила пакетик м'ятних льодяників, хоч не любила м'яти, розплатилася і вийшла через чорний хід, запитавши в здивованого фармацевта, чи можна. Вже у провулку Катріона зняла свій капелюшок, сховала його в сумочку, натягла на голову шовкову хустку, яку носила в кишені пальта від дощу, ще раз озирнулася, перевіряючи місцевість на наявність шпигунів, і, не знайшовши нікого підозрілого, зупинила таксі.

Водій — літній ірландець із цигаркою за вухом — глянув на неї в дзеркало:

— Куди вам, міс?

— Френсіс-Льюїс-бульвар. «Золота підкова».

— Далеко. Дорого буде.

— Гаразд, мене влаштовує. Їдьмо.

Дорогою Катріона дивилася на місто крізь мокре скло: освітлені вітрини, силуети людей під парасолями, бліді відблиски фар на асфальті. Її руки лежали на колінах, пальці міцно стискали сумочку. Усередині — під капелюшком і м’ятними льодяниками — ховалася візитка з іменем Вінченцо, і Катріона відчувала цей маленький шматок картону. «Ти ж Мерфі, — сказала вона собі подумки. — Ти не вмієш відступати». Мама казала це радше з легким жахом від розуміння, куди її донька здатна зайти. Але Катріоні подобалося звучання цих слів.

Біля самого клубу вона вийшла за квартал, розрахувалася з таксистом, зазирнула в крихітне кишенькове дзеркальце, перевірила зовнішній вигляд, поправила помаду на губах, зняла хустку й надягла капелюшок. Волосся розправила пальцями так, щоб воно лягло м'якше. Потім Катріона порахувала про себе до десяти — як робила перед виступом на зборах — і рушила вперед.

 

Неонова підкова над входом пабу світилася теплим золотом, так що в удачу, яку вона нібито приносила, неможливо було не повірити. Це здавалося добрим знаменням. Катріона зупинилася на червоному килимі, вдихнула суміш тютюну, парфумів і чогось солодкого, що, мабуть, було вином, і вперше за день відчула, як у неї від страху тремтять коліна.

Усередині було гарно. Катріона не очікувала такої розкоші, уявляючи собі задимлену діру зі скляною люстрою й бандитами за стійкою, а побачила залу, де хотілося присісти й залишитися на цілу ніч. Темно-сині завіси, жовтуваті лампи, столики з білими скатертинами. Справжнісінька елітна ресторація. На невисокій сцені в куті — піаніно, контрабас і труба.

Дівчина одразу побачила Вінченцо, який ішов до неї з розпростертими руками, а поряд із ним — того чоловіка.

Це тривало мить. Вінченцо їх познайомив, а потім Катріона простягла руку чоловікові з фотографії, і та потрапила в його долоню — тверду й теплу, з мозолями на внутрішньому боці пальців. Він дивився на неї по-особливому: як на людину, а не як на річ чи об'єкт, який можна використати і викинути. Катріона відчула, що ледь не відсмикнула руку.

Але потім хтось гукнув його з глибини зали: «Ренцо, тебе кличуть!», і він, кинувши на неї ще один короткий, незрозумілий погляд, пішов, а вона залишилась стояти й дихати. Дихати було важко.

— Він завжди такий серйозний, — легко сказав Вінченцо їй на вухо. — Не зважайте. Ходімо, я покажу вам, що ми тут робимо. Ви такого ще не бачили.

Вінченцо сяяв, як хлопчик, що показує свої нові іграшки. Він провів Катріону між столиками, приязно кидаючи вітання й жарти, і говорив, говорив, говорив. Дівчина мовчки слухала, час від часу вставляючи «справді?» та «яка краса!» у потрібних місцях, і спіймала себе на тому, що їй зовсім не доводилося вдавати зацікавленість. Вона й справді була вражена.

— ...Всього два місяці тому це був звичайний бар, ви уявляєте? Просто стійка, п'ять столів, п'яні докери. А тепер? Ви бачили сцену? Її збудували за три тижні! Звукову обшивку замовили в Чикаго — там роблять для радіостудій. Чуєте, як лунає? Це не просто зала, це майже концертний майданчик. До кінця року тут буде найкращий джаз-клуб у всьому Квінсі. А якщо піде — то й у Нью-Йорку.

— Ви в це вірите? — спитала Катріона.

— Я? — він розсміявся. — Я, звісно, ні в чому не тямлю, крім страхових полісів. Але люди кажуть, що це буде найкраще місце. Дивіться: у нас уже зараз три музиканти, вони грають так талановито, що в мене мороз по шкірі.

Вінченцо потягнув Катріону до сцени. Музиканти саме налаштовували інструменти: піаніст — огрядний чоловік у круглих окулярах — розминав пальці на клавішах; контрабасист — худий, високий, схожий на чаплю — тихо перебирав струни; молодий трубач у білій сорочці стояв осторонь і, здавалося, вперше в житті бачив стільки світла.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше