Ренцо не спав, а лише лежав із заплющеними очима й слухав, як місто прокидається.
Кімната на Тридцять першій авеню, яку йому виділив у своїй просторій квартирі брат Ґвідо, була такою ж безликою, як усе в його житті із сорок четвертого року. Звичайне односпальне ліжко, стара дубова шафа, умивальник із тріснутим дзеркалом, вікно на цегляну стіну будинку через дорогу. Від пальта, що висіло на дверному гачку, ще тягнуло димом. Ренцо відчував цей запах навіть крізь заплющені повіки, навіть крізь сон, якого не було. Там, у кишені пальта, лежала маленька дерев'яна Мадонна.
О шостій ранку чоловік прокинувся, умився холодною водою, поголився, надів чисту сорочку й темно-сірий костюм. Дядько не любив, коли до нього приходили неохайними, навіть якщо позаду були безсонні ночі. Ренцо розумів це краще за будь-кого: у їхньому світі зовнішній порядок означав внутрішню силу, і той, хто дозволяв собі розхристаний комір, дозволяв собі вести справи абияк, що завжди призводило до одного — до смерті.
Перед виходом Ренцо ще раз торкнувся кишені пальта. Дістав Мадонну, подивився на стерте до гладкості дерев'яне личко й поклав назад. Ще трохи, і вона опиниться у своєї власниці. А поки статуетка захищала його.
Ресторан на Мюррей-стрит у суботу вдень був порожній, якщо не рахувати двох чоловіків біля дверей, які пили каву й мовчали з вдаваною байдужістю. Ренцо кивнув обом, вони кивнули у відповідь і не ворухнулися, але їхні очі провели його до самої задньої кімнати.
Віто Ломбардо сидів там, де й завжди: за круглим столом під зеленою лампою, у темному костюмі й білій сорочці, застебнутій під самий комірець. Перед ним стояла тарілка з пастою алла Норма, якої ніхто ще не торкався, і келих червоного вина, яке дядько, як і вчора, лише тримав у руці. Віто ніколи не їв, коли говорив про справи. Він казав, що їжа й гроші в одній кімнаті псують смак обом.
— Сідай.
Ренцо виконав наказ дядька.
— Ну?
— Чисто, — сказав він. — Витратив дві каністри бензину, залив ним обидва входи. Задню кімнату облив окремо. Згоріло все до ґрунту, дах упав, подейкують, о четвертій ранку. Пожежники приїхали пізно й нічого не встигли врятувати. Решта «чистих» паперів, реєстрів у металевих шафах у підвалі — їх я теж облив. Шафи розплавилися. Якщо хтось захоче знайти там бодай клаптик, він знайде лише попіл.
— А Торе?
— Чекав у машині. Не заходив, не бачив нічого. Відвіз мене і поїхав додому.
— А поліція?
— Двоє патрульних прибули біля руїн уже зранку. Вони там для вигляду. Копи свою роботу зробили: протокол напишуть як «загоряння через несправну проводку».
Віто мовчав. Світло лампи лягло на його обличчя, зробивши чоловіка схожим на старовинного римлянина: профіль різкий, ніс орлиний, губи тонкі й стиснуті в рівну лінію. Очі дивилися на Ренцо спокійно й цілком безжально. Віто міг пожертвувати всім і усіма, щоб затриматися на посаді заступника боса, — навіть ріднею.
— Свідків не було?
Це запитання Ренцо очікував. Він готувався до нього всю ніч, прокручуючи всі варіанти, і тепер усередині нього нічого не здригнулося. Він давно навчився брехати обличчям, не видаючи жодного руху брови, коли треба було щось сховати.
— Свідків не було, — відповів Ренцо рівно.
Тиша тривала рівно стільки, скільки потрібно було, щоб вона стала нестерпним тягарем. Потім дядько Віто підняв келих, глянув крізь вино на лампу й поставив його на місце.
— Добре, — сказав він. — Ти добре попрацював, Ренцо. Старий наш буде задоволений.
Він не додав нічого, вирішивши, що відповідь прийнято, і Ренцо мовчки подякував йому думках за цю люб'язність.
— Тепер слухай уважно, — сказав Віто, присуваючи тарілку. — Пральня була гарним місцем для схову. Але світ змінюється. Війна скінчилася, хлопці повернулися з Європи, з Тихого океану, з Африки та з усього світу. У багатьох вперше з'явилися гроші в кишенях і спрага в очах. Вони хочуть пити, танцювати, слухати музику, знайомитися з приємними дівчатами. І вони платитимуть за це готівкою. Ніхто не спитає, скільки в залі було людей. Ніхто не рахуватиме, скільки склянок розлили.
— Ти пропонуєш перевести все до клубів? До ресторанів? — запитав Ренцо.
— Джаз-клубів, — Віто вимовив це слово так, наче пробував його на смак. — Я не розумію цієї музики. Але я бачив, що вона робить із натовпом. Чоловік, який танцює під чарами цієї музики, перестає рахувати гроші. А гроші, які ніхто не рахує, — це найкращі гроші на світі.
Дядько підсунув до Ренцо аркуш паперу, списаний його охайним почерком. На ній була написана адреса: Френсіс-Льюїс-бульвар. «Золота підкова».
— Цей паб ми контролюємо через підставну особу, — пояснив він. — Тепер це буде не просто наливайка. Це буде джаз-клуб із сценою, з гарним звуком, із квитками на найгучніші концерти. Ми вкладемо туди багато грошей — більше, ніж вклали в пральню за всі ці роки. Через касу піде все, чого ніякі бухгалтери не розплутають.
— А зустрічі?
— Теж будемо проводити там. Уже зроблена задня кімната, яка має окремий вхід із провулка. Ми більше не будемо збиратися в цьому ресторані, Ренцо. Занадто багато зайвих очей.
— Гаразд. Хто керуватиме цим новоспеченим джаз-клубом?
#4834 в Любовні романи
#139 в Історичний любовний роман
#604 в Детектив/Трилер
Відредаговано: 08.11.2026