Капо і банші

Розділ ІІІ. Катріона. Дівчина, що заблукала

Недільний ранок починався дзвонами. Вони котилися над Вудгейвеном від церкви Святого Томаса — густі, розміряні. Катріона, застібаючи пальто, подумала, що тітка Мейв уже тричі подивилася на порожнє місце на лавці й подумала про неї все, що завжди думала. Нехай. Сьогодні в Катріони була інша меса.

Катріона до пізньої ночі лежала із запаленою лампою, розкладаючи на ковдрі сторінки з блокнота, де скорописом, зрозумілим лише їй, були переписані всі адреси, дати й прізвища з батькової теки. Першими в списку були пральня «Белла Лавандерія», якась контора на Стейнвей-стрит, паб на Френсіс-Льюїс-бульварі та склад біля доків у Лонг-Айленд-Сіті. Катріона вивчила для початку ці чотири локації, усіх осіб, пов’язаних із ними, а також події, лаконічно описані в записах. Теку з фотографією Лоренцо Романо вона сховала в коробку з-під капелюшка, а коробку поставила на верхню полицю шафи, завісивши зимовим одягом. Батько ніколи не відчиняв шафи Катріони, і це було єдине, на що вона покладалася беззастережно.

Тата самого вдома так і не було. Ліжко його стояло застеленим. Катріона залишила на кухонному столі коротку записку: «Пішла в справах. К.» Потім подумала й дописала: «Поїж чогось». Дівчина вдяглася так, як зазвичай на роботу, — дуже просто і стримано. Сіра вовняна спідниця нижче коліна, біла блузка, темно-синій жакет, пальто, капелюшок, що сидів рівно і пасував до рудих локонів. Блокнот і два гострі олівці вона поклала в сумочку так, щоб їх було видно, коли та відкриється. Це слугувало радше реквізитом: люди вірять тому, що бачать, а не тому, що чують.

Дорога в Асторію забрала годину: спочатку сіла на трамвай, потім на метро з пересадкою, а наостанок ще квартал пройшла пішки. Катріона сиділа біля вікна й дивилася, як проминають цегляні склади, сховані під білизною балкони житлових будинків, діти, що ганяли м'яча в просвітах між дворами. Нью-Йорк у недільну пору був тихішим, ніж зазвичай, і чомусь ця тиша лякала більше за будній неспокій.

Запах вона відчула ще за два квартали — але не диму, бо його вже вигнало вітром і дощем. Катріона відчула радше запах застиглого, мокрого попелу, змішаного з чимось гіркувато-солодким, наче спалили величезний букет сухих квітів. Дівчина збагнула, що це була лаванда, тільки коли дійшла до Астор-авеню.

«Белла Лавандерія» стояла посеред вулиці, наче зіпсований штрих в ідеальній картині. Вона геть не вписувалася в міський пейзаж. Дах пральні ледь тримався, а обгорілі балки визирали з нього, мов почорнілі кістки. Вікна виднілися лише темними провалами, а над дверима ще висіла вивіска — вигнута від жару й вкрита кіптявою так, що прочитати можна було лише «Белла». Двері замінював лист металу. Перед будівлею, між двома чорними калюжами, стояла жовта дерев'яна огорожа, що сповіщала про заборону входу, а за нею бовваніли двоє поліцейських у плащах, які виглядали менш зацікавленими, ніж слід було б.

Катріона зупинилася на протилежному боці вулиці й оглянула місце поглядом детектива-любителя. Так вона вже давно спостерігала за всіма: де хто стоїть, хто з ким говорить, хто слухає, а хто вдає, що слухає. Поліцейські були з відділку, в якому батько не працював. Це добре, бо нікому було впізнавати в постаті дівчини дочку детектива Мерфі. Вони стояли занадто розслаблено для людей, що охороняють місце злочину. А оце вже було погано, бо означало одне: вони знали, чому тут горіло, й не збиралися це розслідувати.

Дівчина розправила плечі й підійшла до найближчого свідка, якого змогла знайти. Це був газетяр на розі — старий, кістлявий, із кислим виразом обличчя. Катріона купила в нього «Дейлі Ньюс», хоча вже читала її дорогою, і посміхнулася так, як усміхалася радникам, коли хотіла, щоб ті згадали про її присутність. 

— Доброго ранку. Мене звати Кетлін Мердок, я з «Квінз Реджистер». Мені доручили написати кілька слів про вчорашню пожежу. Ви часом нічого не бачили?

Старий оглянув її повільно з голови до ніг і зупинився на сумочці. 

— З «Реджистера», кажете? 

— Саме так. 

— Жінка з «Реджистера», — він зловтішно прицмокнув. — Уперше бачу. Вони вже й дівиць туди беруть? 

— Беруть тих, хто вміє писати, — спокійно відповіла Катріона й відкрила блокнот. Олівець уже був у руці. — Отже, ви чули що-небудь у ніч пожежі? 

— Я? Я спав, міс. Я старий, я завжди сплю як убитий.

Це було сказано занадто швидко. Катріона відзначила це так само, як відзначала в протоколах пропущені слова. Для когось це дрібна помилка, а дівчині вона видавала багато. 

— Хтось каже, що горіло після півночі, — спробувала Катріона підійти з іншого боку. — Ви хоча б чули сирени? 

— Сирени завжди хтось чує, — старий відвернувся, змахнувши невидимий пил із газет. — Ви, міс, питайте у пожежників. Вони знають краще.

Вона подякувала, залишила на прилавку зайвий цент за газету, чого той навіть не помітив, і рушила далі. Жінка з кошиком, що поспішала на месу, на ходу кинула: «Не знаю нічого, не знаю». Хлопчисько з відром, який, мабуть, вдавав, що мете вулицю, почервонів і втік. Перукар, що стояв у дверях своєї крамнички й курив, оглянув її, наче вишукуючи слабке місце, і сказав: 

— Ви, дівчино, шукаєте неприємностей. Тут їх і без вас вистачає. Йдіть додому. 

— А чого б мені їх шукати? — запитала Катріона невинно. — Це ж просто пожежа. 

— Просто пожежа, — повторив цирульник невиразно. — Вірно. Просто пожежа. Не варто цікавитись.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше