Канцелярська помилка

Мора поправила на обличчі маску з довгим гакоподібним носом, поглибше натягнула капюшон чорної накидки і повільно видихнула.
– Ну, вперед, – підбадьорила вона сама себе і ступила на тротуар.
Там вже стояв непримітний чоловік років сорока. М'ятий діловий костюм мишачого кольору зливався з його сірим та вицвілим обличчям, руки запхані в кармани. Сам він невідривно дивився на безформне дещо, що колись було людиною. Мора порівнялася з ним, зробила глибокий вдих і промовила удавано низьким похмурим голосом завчену фразу:
– Корнелію Спайне, настав твій час прощатися з тлінним світом і відійти у вічність. Я прийшла за тобою. Візьми мою руку, я проведу тебе через кордон світів, у царство вічного спокою і переродження.
Корнелій ніяк не відреагував на репліку Мори, навіть не обернувся. Навколо вже починав збиратися натовп, але ніхто не помічав цю дивну парочку. Мора відкашлялася і зробила ще одну спробу.
– Корнелію Спайне, пробила твоя година...
– Я нікуди не піду, – тихо перебив він. Повернув бліде обличчя й окинув її затьмареним поглядом. – Ти що – Смерть?
– Так і є, Корнеліє. Я – твій провідник через кордон світів...
– Я вже це чув. Я не піду з тобою.
Корнелій відвернувся від Мори і знову спрямував погляд на безформне тіло. Мора не те щоб здивувалася його реакції. Таких, як Корнелій, померлих раптово, вона називала "нежданчиками". Їм особливо складно прийняти реальність того, що відбулось. Вона поклала руку в білій рукавичці йому на плече.
– Твій час прийшов, Корнелію.
– Ні, ні, – зашепотів він. – Я не можу померти.
“Ну ось, стадія заперечення, – подумала Мора. – Приїхали.”  
Ще трохи Корнелій постояв мовчки, але потім раптово сіпнувся і підняв руку, аби скинути з себе Морину долоню. Ненароком він зачепив довгий ніс її маски, і та гепнулася на асфальт, відкривши справжнє обличчя провідника у світ вічності. Корнелій з підозрою втупився в Мору і зіщулив дрібненькі очі.
– А ти точно Смерть?
Мора вилаялася про себе і підняла маску з асфальту.
– Точно, точно, – рявкнула вона вже своїм голосом. Прикидатися більше не було сенсу.
– Не дуже-то ти схожа на Смерть.
– Це ще чому?
– Ти ж ... зовсім дівчисько. Хіба Смерть не повинна виглядати інакше?
Мора щільно зчепила губи від образи.
– То якби я була двометровим скелетом у плащі – все було б чудово. А оскільки я дівчина, то і Смертю вже бути не можу? Через таких, як ти, доводиться весь цей маскарад з масками влаштовувати. Трясця, – бурхнула вона в сторону, – і так вже всі строки запорола, а мені ще норму робити.
– Ну пробач, якщо що, – невдоволено сказав Корнелій. – Я трохи розгублений. Не щодня мене по вулиці розмазує білборд.
Мора глянула на безформне дещо на асфальті, зітхнула і повернулася до нього.
– Ладно, проїхали, – вона простягнула долоню. – Пішли, маю провести тебе через кордон.
– Я не хочу, – знову вперся Корнелій. – Я не готовий ще вмирати.
– Мушу тебе розчарувати, але це вже сталось, – вона поглядом зиркнула в сторону, де збирався натовп і вже синьо-червоним миготіла машина швидкої. – Послухай, я все розумію. Але тут нічого не поробиш. Он лежиш ти, під білбордом із рекламою... – вона уважно придивилася до напису на щиті й пирснула зі сміху. – Мазі від геморою?
Корнелій насупився.
– Не бачу тут нічого смішного.
– У Смерті чудове почуття гумору, – сказала Мора. – Але я не можу тебе тут залишити. До того ж там дуже навіть непогано. Щось на кшталт бізнес-лаунжу в аеропорту.
– І я не можу більше бути живим?
– Ніяк ні, – Мора вперлася руками в боки і переконливо похитала головою. – Тебе абсолютно точно розмазало по асфальту.
– А я можу залишитися тут, із тобою?
– А воно тобі треба? - спитала Мора. - Ось наприклад, чим ти займався в житті?
Корнелій знизав плечима.
– Я був бухгалтером. Цифри, звіти, податкові перевірки...
– А хобі? Захоплення якісь були в тебе?
– Та не те щоб.
– Друзі?
– Я не товариський.
– Сім'я?
– Мама.
Мора втупилася на нього, як на чудасію.
– Ну ось - твоє життя було таким нудним, що навіть у найнуднішому фільмі його б вирізали під час монтажу. Взагалі не бачу причин затримуватися.
– Але ж ти затрималася.
Мора опустила погляд і процідила крізь зуби.
– Це не було моїм бажанням, – вона штовхнула порожню бляшанку з-під содової. – Це була канцелярська помилка.
– Як це? – здивовано запитав Корнелій.
– А ось так! Померла я ненавмисно. Не помітила поїзда, у навушниках була, – вона ткнула вказівним пальцем у небо і закотила очі, – а там мене помилково записали в самогубці. Тепер ось відпрацьовую провідником душ. А могла б уже переродитися. У дерево, там. Або квітку.
– Неприємна ситуація, – співчутливо промовив Корнелій.
– Не те слово! Ходиш тут – ні живий ні мертвий. А знав би ти, яка дідівщина серед провідників. У нас же як – хто більше душ переведе, той отримає підвищення. А там, дивись, і взагалі відпустять на переродження. Але мені це не світить.
– Це ще чому?
Мора потерла ніса і втупилася на сірий кругляшок від жувальної гумки на асфальті.
–  Та блін, норму не виконую, – тихо промовила вона. – Не хочуть зі мною душі йти. Не вірять.
Корнелій на деякий час задумався, а потім важко зітхнув.
– Якщо я піду – це допоможе?
– Не знаю, – знизала плечима Мора, але обличчя її просяяло. – Можливо.
– А там... там, правда, добре?
– Та звідки ж мені знати? Я там не була. Але можу сказати одне, – вона змовницьки підморгнула йому, – звідти ще ніхто не повертався.
Мора простягнула Корнелію долоню в білій рукавичці і запитально підняла вгору брови. Той забарився, але все ж таки відповів на її жест. Щойно їхні руки переплелися, Корнелія з ніг до голови огорнули приємне тепло і відчуття спокою. Його погляд зачепився за якусь аномалію на відстані кількох кроків. Щось схоже на напівпрозору фіранку, що пропускає сонячне світло. Ця завіса застилала частину вулиці, спотворюючи простір розміром із двері. Корнелій намагався сфокусувати погляд, але в нього нічого не виходило.
–  То це воно?
– Ага, – кивнула Мора. - Кордон. Але тобі доведеться піти туди самому. Мені – зась.
Корнелій ще раз обернувся і глянув на те, що колись було ним. Потім кинув прощальний погляд на Мору і зробив крок у напрямку дверей. В останній момент Мора згадала, що забула поставити йому важливе питання.
– Корнелію, чому ти опинився тут, на цій вулиці?
Він обернувся до неї і сумно усміхнувся.
– Я припустився помилки в річному звіті і йшов до банку, аби подати виправлений варіант.
– То що ж це виходить – канцелярська помилка? – усміхнулася Мора.
Корнелій ствердно кивнув, ступив у тепле сяйво – і був такий. Деякий час Мора спостерігала, як розсіюється світло і вулиця знову набуває своїх звичних обрисів.
– Кляті канцелярські помилки, – протягнула вона собі під ніс. Потім натягнула на обличчя білу маску з гакоподібним носом, поправила капюшон і покрокувала геть.