3. Кам'яна Квітка

Кай, залишаючись незворушним, за мить переніс їх до іншої частини космосу, що забрало б у самого Вела цілу вічність. Повільно, немов з'являючись на світ із самої суті Кая, від центру буревію відокремився кам'яний бутон. 

Він відчувався зітканим із пластин вулканічної породи — зімкнутим, тугим, із глибокими прожилками. Вел відчував його гнітючу вагу та міць. Він не розумів, чим це було, проте відчував, що всередині бутона палало яскраве, мов серце зорі, світло. 

Бутон наблизився до Вела, ковзнувши в руки. 

Коли пальці велетня торкнулися його, настала тиша. Не та, що майже завжди супроводжувала його. Інша. Глибша. Вел не відразу збагнув, що вона — в його голові. У цій тиші його розуму торкнулася нова інформація, і Вел усвідомив свою мету — він мусить виправити помилки. 

Смерч над головою Вела ущільнився, і частина його, витягнувшись наче рука, натягнула на себе невидимі нитки буття. Бутон ріс. Точніше — так здавалося Велу, хоча насправді це він сам меншав, втягуваний у черево нової реальності. Не в змозі протистояти тому, що відбувалося, він міг лише відчувати: як пелюстки-скелі розкриваються, пропускаючи його всередину бутона; як течуть ріки лави, обволікаючи його чорну постать; як світ усередині кам'яної оболонки приймає його.

 «Пальці» Кая завмерли — і бутон повернувся до своєї початкової форми — закритої, але тепер наповненої. І Вел — вже не велетень, але ще не той, ким йому належить стати, — розумів: це його ув'язнення.

***

Кай скерував бутон, і той м'яко опустився, посівши своє місце серед багатьох інших. Деякі з них уже частково відкинули кам'яні пелюстки, оголюючи сховані всередині тьмяні квіти, деякі все ще були закриті. Один із найближчих до нього вже повністю розцвів — це була найдавніша, найбільша квітка, вже позбавлена кам'яної оболонки. Вона випромінювала м'який світ, що простягався до нового бутона. Світло торкнулося поверхні, і в цей відтинок часу, що був нескінченністю для одних і миттю для інших, кам'яні пелюстки почали опадати.