Глава 41

XLV

Ніч була місячна, красива. Весь мокрий від поту, важко дишучи, Марусяк скочив із посліднього каменя, брякнув бор-дюжком об землю, а золото дзенькнуло, і сів. Тихо стало.

Царство ночі на Добушєнках... Голубіє величезне каміння, ворожо і таємно дивляться жерла сотень печер. На скалі, високо в нічній небесній тишині різким рельєфом малюється камінь із висіченим хрестом на нім. То, повідають, сам Добуш тесав тот хрест. Приходив сюда, десь у сім камінню церква у нього була; перебирав си за попа та й правив для своїх леґінів службу божу.

Камінь великий, майже кубічної форми і стоїть на гостряку. Здається — надавити б плечем, то так і злетить у про-пасть. І не один уже такий охочий знаходився покрехтати коло того каменя; криворівчани із колами приходили і порохом рвали, а камінь все стоїть собі та й стоїть.

Марусяк спочивав. У голові беззв’язно товпилися гадки.

— Каут, Добуш зимував тут... Триста кіз було. Бив та й тим си гудували... А лій у бербениці брав, та й до сегонне, каут, стоє тоті бербениці дес тут... А пощо, варе, ховав він лій тот? Вже шош мав у голові — Добуш пустодурно би не ховав... А коби хуч одну комору Добушеву, хуч найменшу йку ізнайти?.. Іх-ха! Лиш не знати, шо би я з тими грошима робив, єк їх так багато... А нащо мені? Я свої маю — ой-га!

Погляд його упав на бордюжок. Мало в нім було грошей, зморщився, як печене яблучко. І весь зміст його показався Марусякові нараз таким мізерним, дешевеньким, що таки направду не варт було ради цього стільки терпіти.

Дивно якось стало... Ну, от пощо лупить чоловік голови корчмарям, аби добути десять-п’ятнадцять яких червонних на свою пайку, класти тоті червонні до череса; потім, як стане їх трохи більше, пересипати у бордюжок, тягати сей бордюжок усюда з собою вдень і вночі, боятися сусідства товариша, косого погляду, жадних очей... І схоплюватися серед ночі, мацати рукою — чи тут, а потім, нарешті, вибравши хвилину, бігти стрімголов і, викрадаючися от сюда, щохвилі боятися, чи не підглядає хто, чи не стежить; і відвалювати камінь, і лізти у темну вогку печеру, знаходити у темряві цей "старший" бордюг, розв’язувати його тремтячими руками і зсипати туди дзвенящий плин. І знов завалювати каменем вхід і думати безперестанно, що от лежить хтось недалечко в чорній тіні і жадібно стежить, думаючи: "Засувай, браччику, засувай, лиш не дуже — не причиняй ми роботи".

І широко оглянувся Марусяк під впливом цих думок, розрізаючи очима густі плями тьми між смереками. Одно місце здавалося йому найбільше підозрілим, і він навіть устав та підійшов туди, здавивши бартку в руці. Але то був гнилий пень.

Ще раз оглянувся Марусяк, але що ж — він був безсилий. Тисячі а36 тисячі усіх отих кутків, закутків, криївок, схованок, невідшуканок дивилися на нього смішливо-чорними .очима, розкривали чорні роти й показували язик щілини, діри, густі зарослі підкаміння... І, зітхнувши, Марусяк узявся за свій камінь, "що си лупит".

Він дійсно лупився від атмосферних змін, і верства за верствою сповзала вниз. Від часу, коли Марусяк був тут по раз останній, минуло багато місяців, і тепер внизу, там, де вхід, набралася ціла купа тонкого греготу, бо то плитє, зсуваючи-ся з висоти, розбивалося на дрібні кавальчики, і того тіцько тепер нагорнуло ск, що й лопатов би не відгріб.

Марусяк узявся за ту нудну роботу. Вона забрала досить часу.

От показалася нарешті велика плита з твердого вже каменю. Марусяк розшукав кіл, заложив його між каменем і скалою, навалився — і плита відсунулася.

Позіхнула чорна яма. Понесло звідтам здавленим, сутим холодом. Марусяк поправив крисаню, дужче натягнувши підборідь, взяв свій бордюжок, нахилився і поліз.

Гавкнула печера хавков і поглинула опришка.

Марусяк ліз напомацки, бо доокола була непроглядна тьма. Десь внизу булькотіла вода.

Намацав у стіні діру, пересунувся нею і опинився в досить великій печері. Звідкись зверху проходило трошки місячного світла — отже, була десь діра.

Це не була печера в тім смислі, що от у скалі є яма; це просто величезне каміння валилося колись, лишаючи більші чи менші порожні місця між собою. І так завмерли, давлячи й натискаючи, завмерли в чеканню, що от подасться ж нарешті сусіда, перестане противитися, — і тоді знов почнеться бій, знову захлипоче камінне море. Але нім то буде — тиши-на: мокрі важкі великани застигли в німій боротьбі, і не можна вже було розрізнити ворожнечі то обійми чи братерства.

Саме посередині і саме під отим промінчиком місячного світла лежав великий бордюг!.. Обікладений камінням, мов поганська святиня, і хранить в собі таємні повороти...

З биттям серця розв’язав Марусяк запліснівілі шкіряні зав’язки, закрив від спокуси очі і всипав убогий зміст із свого бордюжка. Метал задзвенів,

— Чи стало?.. Чи повний?..

Зав’язав знову, подивився, зважив на руці — ні, ще не повний. Росте, дійсно росте. Скільки насиплеш в одно вухо, стільки прибуває у другім, але — коли? В які ночі, в яку годину? Преці ж на очах не росте, треба часу. Коли ж прийти досипати ще й останню жменю, аби взяти вже повним своє багатство?

Зітхнувши глибоко, положив Марусяк бордюг на місце, постояв ще хвильку і поліз. Скучно стало... От знову лізь назад, завалюй каміння, чекай, бійся... Ех...

Виліз. Приємно обхопило його чисте повітря. Марусяк нахилився за колом і... почув нараз звуки серед могильної тиші...

Це були кроки... На бога — це були кроки! Змією порснув Марусяк під перший камінь в чорну пітьму і завмер, витягнувшися.

Скоки все ближче й ближче. Видимо, квапиться хтось, штрикає навіть з високого каменя. Просто перед очима Марусяка величезним чорним тулубом мелькнула чиясь фігура.

Гуцул!

Підскочив до каменя, бачить відвалену плиту і — одразу розуміє все. Оглядається блискавично туди-сюди... і при світлі місяця Марусяк пізнає — Мочернака!

Але Мочернак не чекає. Одним скоком, як барс, відкидається він убік, валиться на землю, біжить десь між камінням по-собачому, знов підскакує, знов валиться у тьму.