Глава 23

XXIV

Медовий місяць Марусі пролітав, як у сні. Ні разу не задумалася, весь час в екстазі, в диму якихось жертвоприношень, в якімось танці вихровім, обнажена, з перснями по руках і ногах, з бранзолетами.

Безпереривна вакханалія, празник плоті, празник близькості тіл. З горящою головою й почуттям — тільки й чекала, тільки й ждала, коли прийде, коли наступить ніч,, коли опришок знов буде ласкати грубою ласкою, тиснути, давити.

А ще — знала лиш гори, сходи сонця і заходи його, хори далеких звуків, молитву полонин, а більш нічого. Людей не помічала, відносин не тямила, пролітала над усім, не дотор-каючися.

Завше п’яна. То від поцілуїв опришка, то від його любові, то від дурманів чорногірської отруйної красоти, котру відчувала впрост фізично. Не могла рівнодушно дивитися: щось душило її, стискало серце, коли пила повними грудьми вітер далекий, співала назустріч рожевим предвісникам сонця, коли привидом білим ходила поміж камінням місячної, опоє-ної тугою гірської ночі.

Опришки відносилися до неї повздержливо: присутність чужої їм, з вищого круга женщини якось в’язала їх. Не лаялися вже так паскудно, не оповідали різної брудоти. Все ж, рахувати, попадя: попала сюди цілком випадково, завтра вернеться д’хаті, то ще нацмокаєш си ї у руку.

Але й вічно повстримуватися вони також не могли — се було цілком противне всьому їх єству. Завше носити маску, завше себе загнуздувати — та хіба ж то мислиме? Та тому ж вони й опришки, тому вони й лишили звичайні форми життя, аби бути вільними в усім, аби не ставити перепон бажанням.

А до того ще — оця вимушена безцільність. Хлоп’єча — єк громи, силки — май-май. Проситься силонька наверх, смереки хочеться з коренем вивертати, скали на скали-двигати, а тут лежи, бліх ганяй та сорочку латай.

Ще перші дні — яко-тако. Спали добами, прокидалися лиш по те, аби наїстися, їли до непорушності, до одуріння, вилежуючися потім горічерева на сонці — словом, винагороджували себе за безумні трати енергії й сил в біганинах і нападах і в безудержній титанічній любові.

Болє мене руки-ноги,

Болє мене кості, —

Та най би то від роботи,

А то від любості.

Але от уже наїлися, напилися, належалися, з надвишкою відзискали все втрачене, надовго набрали наперед. Тепер би знову бічи, знову рубати, знову виладовувати — а тут нема нічого. Нема жадних вістей, нема надії на добру поживу, а так, наосліп, іти не хотілось би.

Боролися, що аж кості тріщали; ставали лава на лаву, бігли навиперегони до повного знеможення, метали каміння, а що вже кричали, так, певно, всі ведмеді позабігали за сто миль. Марусяк і зупиняв їх був, говорячи "за ліс не знати", але вони на збитки кричали ще дужче.

Потім витягали цілий сухар з корінням, ставили сторчака на камінь, чекали ночі й запалювали. Полум’я збивалося гострим шпіцем аж до небес, в безконечність кидаючи криваві, танцюючі відблиски. Оживали задрімані гори, рвалися наблизитись, але їх то притягало світло, то відпихала тьма. Високо звивалася заблудша птиця, перелякано тріпочучи крильми, а опришки гевкали з пістолів в огонь і дико кричали.

Але й се обридло. Не помагало ніщо.

І тоді сильніше і невідступніше починала тривожити їх присутність женщини. Адже тут ніхто з них не знав, що таке повстримання, як не знає його природа. Появляється бажання — значить, треба його задовольнити, от і весь кодекс моралі. Встримувати має право лиш зовнішня сила. Ну, а от тепер нараз чомусь треба робити то самому.

І видко було, як подразнення їх росте з кожним днем. Хижими, заздрісними поглядами дивилися вони, як по вечері бере Марусяк свою любку за руку і веде до свого логова. Починали тоді розповідати один одному свої любовні пригоди, малюючи яскраві подробиці з найбільшим смаком, валилися один на одного, не спали довго, обертаючися з боку на бік та чухаючися, а нарано вставали злобні, розторгані, дикі.

Був серед хлопців один — Бідочуків прозивався. Його мати, вдовиця, славна була з того, що, сидячи зовсім на одши-бі, в хатині під лісом, уміла дуже зручно переховувати товаришів свого сина в критичну хвилю. Не раз узимі, наприклад, траплялося, що слід опришка приводить до її хати, далі слід не йде — а приходять пушкарі, перевертають все догори ногами, стіни рубають зі злості, а знайти не можуть нічого.

Впрочім, не тим лиш самим славилася Бідоча, а й ще дечим. Була на диво паскудна: як виглядала у вікно, то потім три дні собаки на те вікно гавкали. Але жадобу любові і відповідний темперамент зуміла переховати аж до своїх цілком поважних літ і не могла рівнодушно бачити молодого гарного леґіника. А то навіть тільки молодого. А то й не молодого зовсім.

І варто було її тоді видіти. Пошкрябане, з давніми й свіжішими синцями, лице її ставало брудно-бурим, рот розчепірювався, різко очерчуючи чорну яму, а в ній пару жовтих поламаних іклів; з кутів уст капала слина, безвійні очі підморгували, а рухи були, мабуть, брудніші всього того разом.

— Ліпше зі старов згубити, єк з молодов ізнайти. Правда, леґінчику?

Її збували жартами, потім лаяли, потім били, особливо як трапиться який пуританин, що ховає грішне своє тіло лиш для дівок та молодиць. Але найчастіше Бідоча досягала свого.

Бо що ж? Клієнтеля її рекрутувалася здебільшого з товаришів її сина. Виголодавшися під єнчу годину в полонинах, такий легіник з однаковим степенем нерозбірчивості накидався і на солонинку таку душну, що не тра й борсука, і на бриндзю, що сама по столі ходить, і на жіноче тіло. Напхавшися на два дні всяким отим древнім їживом, леґіник податливо поглядав на Бідочу і покірно йшов за нею до комірчини шукати щастя.

Але дивна річ! Майже завше се єднання настроїв закінчувалося драматично. Бо, видите, Бідоча була дама вибаглива, не одно бачила на своїм віку, і коли все вже скінчилося, звичайно зачинала висміювати леґіника, знаходячи в нім певного роду хиби, від котрих ніхто, навіть сам Аполлон Бельве-дерський, не був, мабуть, вільний.