Глава 21

XXII

Опришки стрінули Марусяка, як князя, а Марусю, як княгиню. Зчинили таке гейканє з пістолів, що аж ясні полонини димами вкрили. Чомусь раділи усі страшенно.

На обід посідали за величезним, найбільшим каменем. Варили якесь м’ясо, вибираючи шерсть пальцьома, краяли буджениці грубими букатами, ковбаси тверді, як патики; розкладали на листах будзи, бриндзю, бануш колотили — словом, справили таке сєто, що хуч би й на храм.

Переголодніла Маруся їла, як ніколи. Все їй здавалося надзвичайно смачним, опришки так ґречно припрошували, мов які шляхтичі. А як поводила очима доокола — дух захоплювало.

Синь, синь і синь... верхи, верхи, верхи, мов застиглі блакитні хвилі, а по них ходять зблукані тіні хмар. Далека Говерла півприкрилася прозрочис^им серпанком і задумалася. Шпиці пописалися ребрами, яскраво відсвічуючи на сонці; а там розлігся масивний Піп Іван, мов мертвий колосальний звір задубів.

А тут, коло каменя, — буйний свавільний квітник барвисто вбраних людей. Червоні яскраво сардаки, узорчисті химерні киптарі, ремені, биті спижем, крисані, блєховані в білих, синіх, зелених перах, готурах, павичах, з блискотками й дармовисами, пістолі й кріси, кинені в шувар. А троха осторонь позмітувані терхи лежать купою, пасуться коні; веселі вигуки над вогнищами, розкотистий регіт, а над усею тою дивною в фарбах і комбінаціях картиною, рядом із сонцем, в безмірній вишині парить орел, і зрідка долітає звідтам, з небесних просторів, спокійний клекіт.

Мов у казці!.. Очі протерти хочеться — чи дійсність це, чи фантастичний сон. Але то не сон. От міцною рукою давить за стан опришок, а другою підносить чарку з горілкою до губ.

— Але ж пий, Міцько, то солодке.

Відбивалася руками.

— Не хочу, не хочу, не хочу! Я ніколи не п’ю! Я зроду не пила.

— Шо з того, шо-с не пила. Ти зроду і в полонині не була, а тепер си знайшла. Пий!.. То наше житє таке — прото леґінське!

І перехилював за стан навзнак, лляв смердючий напій у зуби. Опікало вуста, язик, задихалася Маруся, але мусила проковтнути.

Під голосний регіт усіх опришків сиділа потім кілька хвиль остовпівши, роззявивши рота і вилупивши очі, без дихання.

— Ади-ади-ади! Ік струг!

— Тепер їй дулю ссукай та під самий ніс — не ме вид іти.

— Ти заїж, Міцько,— заїж. Маєш ковбасу, — і совали їй в розтопирені пальці чорну, як обгорілий патик, ковбасу, буджену ще, може, п’ять літ тому. Рубали сокирою на ковбчику.

І довго не могли заспокоїтися — так уже їм смішно було з Марусиного пиття. То один, то другий все щось пригадає, приліпить.

— Диви си, шо то є, — дєрлєнка панцька. А наша челідь дме горівку й не закривит ци.

— Ика си вдасть — ше ліпше від леґіня.

— А шо? От єк у мене раз була, браччики, любаска з Під-захарича. Так я ті скау, браччику...

А потім у Марусі дуже шуміло у голові, хотілося реготати до нестями, перекидатися. І всі хлопці здавалися такими веселими, жвавими; могли би кидатися на неї всі, от так гур-мою. І качали би ся усі разом по траві, і реготалися, і валилися одно на одно.

Леґіні, може, були й недалекі від того, лиш не догадувалися. Розпалювало сонце, їда, горівка розбурхувала, і всі бажання окрилювалися фантазією. Присутність женщини дратувала, виводила з рівноваги, хотілося щось такого устругнути, аби дивно було. І били дуже один одного по спині, приговорюючи "браччику", і виверталися, як кльоци, під промені сонця, чіпали Марусю словом, рукою, а вона бойко віджартовувалася і реготала до сліз.

— А шо то на тобі лудінє панцьке? Ади, йкос не пасує суда.

Дійсно не пасувало. В барвистій сій товпі, де кожна лінія,

кожний рух і тон кричали, де все віялося, бреньчало, дзвеніло, — плямкою непотрібною здавалося простеньке платтячко Марусі, вузько нап’ялене на маленьку, вутлу фігурку, загублену в лісі оцих моцних спин, сажневих пліч і лопату-ватих долонь.

Марусяк скочив.

— Ой га, хлопці-побратимчики! Ци не має хто йкого лу-діня чєлідинного у бесагах? Заплатив бих файно.

Крунули си хлопці зі сміхом, жартами кожний до свого добра. Розмітували бесаги, брали, витягали. В одну хвилю виросла перед Марусею ціла купа всякого жіночого фантя, береженого опришками для своїх метрес. Пацьорків було стілько, що з ніг до голови можна було би обвитися. Взагалі найбільше мали опришки всяких побрязкачів, бо на тото, ади, чєлідь найбирше лакома.

Маруся зануряла по лікоть руки у те багатство і сміялася. Сміялися й пацьорки тонким ніжним дзвоном, і опришки сміялися, і сонце, і усміхнулась навіть, здавалося, вічножур-лива Говерла на далекім обрію.

— Ано-ко, но-ко, перебирай си у наше.

— А де ж я буду перебиратися? Чи не тут, перед вами?

— А хуч би й так! Ми не боїмо си — вже сми виділи пару разів на своїм віку. Та вно вже не таке й страшне.

— Ає — не страшне!.. А коби виросло з вола, то би не знав, шо воно й таке.

І реготали. Всі реготали. До одуру.

— Перебирай си, перебирай си тут. Оннаково нема де си сховати.

Маруся глянула доокола. Дійсно, сховатися було ніде. Скільки око обхоплювало — всюди рівний, трохи вже припечений сонцем жовтий простір. Іди хоч на двадцять "прутів" — все одно буде тебе видно.

Дмитро стежив очима за поглядом Марусі і, усміхаючися, мов відповідав на думку:

— То вже ми собі такі місця добираємо, аби не мож було підлізти. Перебирай си, не бій си — ніхто тебе не з’їст.

Марусі шуміло в голові. З якимось нахабним реготом роз-стібувала ґудзики і скидала з себе одежу; а коли упала спідниця й двома кроками виступила з неї Маруся в одній сорочці, гомін пройшов між опришками. І завстиджена, і з ми-молетним почуттям якогось торжества від невимушеної сеї мужської похвали, хвильку стояла Маруся, вирисовуючи гнучкі лінії на тлі синеви небес, мов сама любуючися і позволяю-чи любуватися собою.

Потім, соромливо нахилившися, хотіла борше одягтися. Тягла до себе запаску за один кінець, а Марусяк ухопився за другий.