розділ 20

Про старі таємниці та несподівані знайомства

Примарна бабуся з'явилася, коли Роан взагалі вже зневірився її дозватись. Вона поохала, поскаржилася на те, що знову доводиться так далеко від своїх кісточок відходити, а потім сіла навпроти молодого мага і з цікавістю на нього подивилася.

— Доброго дня, Верадо, — привітався Роан.

— Ти дивися, навіть моє ім'я запам'ятав, — дуже здивувалася старенька. — Та й тобі доброго.

Роан кивнув.

— І що ж тобі знадобилося від бідної мене? — спитала Верада.

— Про портали хочу поговорити, — сказав Роан. — Адже ви жили давно і тоді портали були звичайною справою. Я дивився в архівах, тож виявляється, колись один воєначальник навіть цілу армію через портал провів, щоправда, енергії там знадобилося море. Але ж провів. І пройшли всі воїни, ніхто не помер і не загубився.

— Була справа. Дурна, правда, — сказала старенька. — Провести він воїнів провів, а на тямущий захист сил у магів уже не лишилося. Ледве вистояли там. Та й пощастило їм, що підмога вчасно встигла.

Роан знову кивнув.

— То ти хочеш дізнатися про портали? І навіщо? Світ змінився, зараз вони так не працюватимуть. Це з інших світів портали сильні, тому що прив'язані до інших світів. А ті, що у нас, слабкі та годяться тільки для поштових посилок.

— Хочу дізнатись, як їх розвертати. Я тут, у Там'янці, в архіві знайшов відомості, що таке можливе. Що були навіть стаціонарні портали, які розвертали туди-сюди щогодини. Але як це робили, ніде не сказано. Мабуть, шукати треба десь у бібліотеці школи. Але поки я пошлю туди запит, поки знайдуть, поки мені дадуть відповідь…

— Бовдурів своїх хочеш вивести,— глибокодумно сказала Верада.— А чим тобі спосіб бджолова не годиться?

— Тим, що людей там багато, і вони навряд чи спокійно стоятимуть і чекатимуть, поки моїх студентів витягнуть. Та й уявляєте, скільки часу знадобиться, щоб усіх там вивудити?

— Хм, — задумливо озвалася примарна старенька. — Я в порталах розбиралася погано. Я більше лікаркою була й путівницею. Але якщо почекаєш до вечора, то приведу до тебе одного фахівця. Характер у нього поганий, але, думаю, домовтеся. Розумних та допитливих учнів він завжди любив, хоч і не показував цього.

Роан ввічливо подякував і попрощався до вечора.

А потім сів за стіл, на який була навалена ціла гора різноманітних сучків та уривків мотузки, і нарешті зайнявся виготовленням амулетів проти підслуховування.

На сокола, який продовжував кричати то далі, то ближче, він намагався не звертати уваги. Хоча був уже майже впевнений, що це перевертень. Ну, не мають звичайні соколи поганої звички заглядати до людей у ​​вікна.

***

На другий день перебування у світі зелених туманів Яс ризикнув спробувати чергову, прибиту Яніром мураху. Виявилося, в підсмаженому над багаттям виді вона дуже навіть нічого. Навіть на м'ясо трохи схоже. І одночасно на соняшникове насіння.

— Якщо що, біжи в дальні кущики, — наказав Янір, що спостерігав за ним, понюхав свою порцію, але так і не ризикнув її їсти.

— Воно смачне. Дивне, але смачне, — озвався Яс, хоча зовсім не був впевнений, що смак мурахи йому подобається.

Янір знову понюхав вміст кривої глиняної миски і тільки скривився.

Від Яса Янір намагався не відходити. Чомусь на те, що він з'являвся десь на самоті, інші люди реагували неадекватно. Нечисленні жінки відразу намагалися його годувати всім, що під руку підвернеться. Одна навіть камінь випадково схопила. А коли він відмовлявся їсти, дружно ображалися і мало не плакали.

Янір відчував себе винним незрозуміло в чому, але втішати не ризикував. Підозрював, що на це відреагують ще дивніше і завтра ще й виявиться, що він, сам того не розуміючи, встиг одружитися.

Чоловіки поводилися ще дивніше. Вони то відганяли його, ледь не палицями. То починали кудись зазивати, обіцяючи щось показати. Янір підозрював, що показувати йому будуть силу своїх кулаків, тому чемно відмовлявся. А мужики у відповідь плювалися, обзивались і заводили дивні промови про те, що не чоловік він і навіть не хлопчик.

А головне, до Яса чомусь не чіплялися. До нього взагалі ставилися з повагою майже як до Кайвена.

Сидіння на місці відкриття порталу, до речі, нічого не дало. А потім Кайвен взагалі пояснив, що відкривається він раз на три дні, так що сидіти поки що зарано.

Від нудьги хлопці полювали і тягли в поселення різну підбиту магією живність. Але поки що крім мурах інші їстівні комахи не траплялися. Намагалися вивчати зелений туман, що встилав землю то щільною, густою ковдрою, то перетворювався на майже прозорий серпанок. Але і з цим туманом поки що теж не дуже ладилося. Хлопці тільки й зрозуміли, що виповзає він із тріщин у землі, що були в низинах.

— Може це такі гейзери? — запитав у Кайвена допитливий Яс.

— Навряд чи. Більше схоже на самовтілену магію. Силу світу, так звану. У нас, поряд із силовими жилами, зрідка починається кінець світу. То фонтани починають із землі бити, то вогняне марево висить, одного разу навіть ліс спалахнув, то ураган розростається, де не повинен, а то й пагорб починає рости ні з того, ні з сього. Залежно, яка там сила. А тут, мабуть, цієї сили багато, і вона творить туман. Цілком собі живий, до речі, і здатний на зміни. Добре, що швидко змінює він лише рослини. А то б ми давно перетворилися на щось невідоме.

Яс уважно вислухав, сумно зітхнув і пішов.

Додому йому хотілося дедалі більше.

А ставати перевертнем — дедалі менше.

***

Пошуки замаскованих магів у фортеці вели довго та безуспішно. Нікого замаскованого ілюзіями не знайшли. Соколи також не траплялися і навіть кричати перестали. І при цьому маги нікуди так і не поділися і навіть з місця на місце пересуватися не поспішали.

Олав від розпачу навіть звелів оглянути всі горища та дахи, але це нічого не дало.

— Знущаються, — нарешті вирішив прикордонник і скасував пошуки, наказавши при цьому дивитися в обоє і реагувати на будь-які незрозумілості.