розділ 13

Про те, що у звичайнісіньких дій можуть бути дуже незвичайні наслідки

Студенти і нещасні учні-воїни, що приєдналися до них, хто з жахом, хто із захопленням дивилися на дивну хмару.

— Що це? — нарешті не витримав один із воїнів.

— Не знаю, — хором відповіли йому, а, мабуть, найрозумніша дівчина додала:

— Здається, час тікати.

— Ага, — підтримали її знову ж таки хором.

Тікалося компанії непросто. Небеса гуркотіли, темніли з кожним кроком, і тільки десь у глибині хмари палахкотіло полум'я, наче вона проковтнула сонце. Любителі смажених на багатті грибів, яких компанія прихопила з собою, приходити до тями не поспішали і мстиво примушували себе нести. Дерева, точно для того, щоб світла в лісі було ще менше, стуляли крони і моторошно рипіли. Бліда і слабка на вигляд трава плуталася в ногах. А кущі взагалі ніби з-під землі вистрибували, норовили зачепитися за одяг, засунути гілки в довге дівчаче волосся, а то й подряпати колючками. Але маги та воїни не здавалися. Вони тікали. Спершу. Потім досить бадьоро йшли. Потім не бадьоро. Потім ледве шкутильгали.

А ліс, будь він не ладний, все не закінчувався.

— А може ми заблукали? — нарешті спитав один із воїнів, перечекавши черговий гуркіт із небес.

— Може, — не став з ним сперечатися маг-студент, що йшов поруч.

А небо подумало і почало кидати на землю воду. Величезні такі краплі, що відразу зашуміли листям.

— Треба десь сховатися, — сказав воїн і тяжко зітхнув.

Де слід ховатися у цьому чужому лісі, він гадки не мав.

На щастя, проблема вирішилася сама собою. Компанія несподівано вийшла до яру і дружно в нього впала. Але засмутитися з цього приводу ніхто не встиг.

— Ой, печерка! — радісно вигукнула одна з дівчат, виявивши цю печерку за кущем, з якого намагалася виплутатися.

Компанія спритно сховалася в знайденому укритті, затягнувши туди ж любителів грибів. А доля лихо усміхнулася і жбурнула ще один камінчик, можливо навіть у хмару. Бо після цього з неї ливануло, як із відра. І пригодники, що йшли саме до цієї печери, так поспішали, що не помітили за струменями дощу ні прим'ятих кущів, ні вивернутої при падінні землі, ні зрушених з місця каменів і білих травинок.

У печеру шукачі скарбів практично забігли. Дівчата, побачивши незнайомих, зарослих бородами та вусами мужиків, дружно заверещали. А чоловіча частина компанії, зреагувавши на вереск, запитувати хто і навіщо прийшов, не стала. Просто приголубили гостей хто каменем, що підвернувся під руку, а хто улюбленим плетінням, а потім поклали їх поряд з любителями грибів. І зв'язати не забули, розсудивши, що добрі люди так не виглядають, а тим більше під дощем не вештаються.

***

Викладачі та маги фортеці в цей час теж не нудьгували. Вони намагалися зменшити майбутню шкоду від стихії. У тому, що вона буде, ніхто не сумнівався.

— Що ж вони там наплели? — сумно запитував один із магів фортеці, тоді як решта намагалися розплести хоча б добре видиму частину.

— Марно, — нарешті сказав Роан. — Схоже, наші дурні не зв'язували свої заготівлі, а спочатку щось виплітали разом. Без схеми та розрахунку. Тому що це клятий лабіринт якийсь, а не пастка для води, з подальшим її скиданням на чиєсь поле. Таке враження, що вони збиралися море над головою підвісити.

— Погано, — сказав маг фортеці. — Може спробуємо розтягти хмару в різні боки?

— Давайте, — не заперечував Роан, хоч підозрював, що це марно. Пастка просто натягне ще води, і хмара знову повернеться до тих розмірів та густоти, яку необережно, а напевно і не усвідомлюючи цього, поставив один із недоучок.

А може й не один. Може, ці ідіоти задавали величину і густоту всі без винятку і вплели ці налаштування абияк, у найнесподіваніші місця.

Роан навіть завмер від цієї думки. Потім лайнувся, обізвав ненормальних студентів королівськими жабами і поділився з колегами своїми думками. Колеги ці думки гідно оцінили і теж обізвали студентів, причому дуже різноманітно.

— Треба хоч частину вузлів знайти та відсікти, — сказав Роан, вислухавши думку колег про підопічних. — Інакше замість фортеці у нас буде озеро.

Маги сперечатися з очевидним не стали і знову дружно подивилися на хмару. А вона у відповідь почала їх поливати.

— Ненавиджу самовпевнених недоучок, — похмуро пробурмотів маг фортеці, що стояв поряд з Роаном.

Аспірант у відповідь тільки хмикнув, все-таки підчепив вузол, що вислизав, і став його акуратно розпускати.

Хмара гримнула особливо гучно, і дощ посилився.

Роан потягнувся до нового вузла.

У глибинах хмари спалахнуло.

— Дохлий щур! — сердито обізвав когось Дезим.

Роан підхопив наступний вузол, і тут виявилося, що його теорія про те, що студенти плели невідому гидоту разом, підтвердилася. Тому що хтось із колег примудрився розшукати та розв'язати той вузол, на якому трималася вся пастка для води. Плетіння почало розповзатися. Хмара перестала рости. А Роан, який не встиг вчасно відпустити плетіння, що руйнується, почув тихе клацання всередині голови і, знепритомнівши, впав у дрібну калюжу.

Хмара супроводжувала це падіння злорадним гуркотом. Дезим вилаявся, кинувся до колеги і ледве не спіткнувся об ще одного мага, який теж вирішив полежати у калюжі.

— Гей! — заволав Дезім, намагаючись підняти з води Роана.

По небу побігли різнокольорові сполохи звільненої з плетіння енергії, а дощ полив ще сильніше.

— Роан!

Роан здивовано подивився на тіло, що лежало біля ніг, не якесь там стороннє, а своє, але обміркувати цю ситуацію не встиг. До нього буквально підскочила дрібна старенька, відважила потиличник і, гаркнувши про те, що рано йому поки що, спритно штовхнула на тіло, що лежить, і Роан знову знепритомнів. А потім різко прийшов до тями і почав викашлювати воду, якою мало не захлинувся. І не відразу помітив, що світ став шумнішим і яскравішим. А пульсуючу в потилиці силу взагалі сплутав з мігренню, що починається. Просто не очікував, що сила, яка колись зникла, яку не змогли повернути найкращі фахівці, ось так запросто візьме і повернеться тільки через те, що студенти вбухали в банальну дощову хмару енергію з кількох накопичувачів.