розділ 12

Про те, як перевернути фортецю вгору дном лише за півдня

Побачивши у себе на порозі Яніра, що важко дихав, і Фламму, яка сиділа на руках і трепетно ​​до нього притискалася, Роан навіть не знайшовся з тим, чого б їм такого нехорошого побажати.

— Ви побралися і тепер тобі треба занести її до будинку, а цей будинок найближчий? — спитав Роан про всяк випадок.

Фламма чомусь хихикнула.

Янір подивився з таким терпінням, що не розбуди ця парочка Роана посеред ночі, він одразу розкаявся б і вибачився.

А місяць на небі висів все ще великий і красивий.

— Що сталося? — стомлено спитав викладач, приділивши трохи уваги місяцю.

— Я гуляв, — сказав Янір.

— Да? — щиро здивувався Роан. — І де ти гуляв?

— На цвинтарі, — видавив із себе Янір.

Потім тяжко зітхнув і зізнався:

— Я маршрут духа намалював і пішов. А він вивів на той цвинтар.

— Ага, — сказав Роан і глянув на Фламму.

Дівчина миттєво почервоніла, а згодом невпевнено видавила.

— Я квіти збирала.

— І де квіти? — поцікавився викладач.

— Загубила, — просто й невигадливо продовжила брехати Фламма.

Роан похитав головою і стомлено спитав:

— То що там із цвинтарем та духом?

Янір опустив Фламму на підлогу, повів плечима, скидаючи напругу, глянув на місяць, немов шукав у нього підтримки, а потім почав каятися.

— Мені нудно, — заявив він насамперед. — І батькові посланці люто набридли, — зізнався другим ділом, а закінчив зовсім не в тему: — І побити когось хотілося.

— Побив? — поцікавився Роан, дивуючись, як Янір примудрився занудьгувати в ненормальній компанії.

— Так, дуб побив, коли скелет напав, — хихикнувши, відповіла замість перевертня Фламма.

— Який ще скелет? — щиро здивувався Роан.

— Демони його знають, — сказав Янір. — Там на дереві був малюнок, схожий на жертовний для ритуалу. Тільки жертовні зазвичай малюють навколо жертви, і вони великі. А цей був крихітний, трохи ширший за мою долоню. З дерева обдерли шмат кори, зашліфували те місце і нанесли малюнок, вирізали, точніше, його там. І відчувалася ця гидота чомусь як злий від безсилля дух. Він мене з самого моменту прибуття у фортецю дратував, увесь час дивився у спину. Або дивилися. Іноді здавалося, що там їх кілька. Ось я і вирішив їх вистежити, благо, це було не складно, вони весь час бігали до своєї могилки, підзарядитися від місця упокою. А потім піти й упокоїти остаточно, щоби більше не набридали.

— Так, — глибокодумно сказав Роан, який навіть не підозрював, що Янір уміє відстежувати духів, причому не сходячи з місця.

— Я їх просто відчуваю. Духів, у сенсі. Особливо злих. Тож узяв дощечку, крейду та намалював маршрут руху. До речі, тут у фортеці багато місць, навіть не будівель, як я думав спочатку, до яких ці духи не змогли наблизитися, вони їх оминали.

— Так... — видав чергове глибокодумне Роан.

— Ну, крізь деякі будинки вони пролітали наскрізь, не помічаючи їх, а до інших не наближалися, обминаючи так, наче не були духами. Якось так.

— Гаразд, прийшов ти на цвинтар і що?

— Загалом, поки я збирався йти, у мене закрався сумнів у тому, що ці духи з'являються самі. Духи взагалі неохоче з’являються вдень, а тут навіть якась періодичність. І я вирішив, що заодно з могилкою знайду закликачів та наб'ю їм морди. Тому я пішов уночі… ну, не будуть вони займатися дурнею посеред дня. Пішов, і на свій подив, знайшов не придурків біля старої могили, і навіть не амулети розкладені навколо неї. А вийшов до старого дуба, на ньому якась табличка висить і намальовано ритуальний малюнок. Або щось схоже на цей малюнок. І не встиг я там все роздивитись, як почала верещати Фламма, з'явився ходячий скелет і став на мене нападати. І він навіть на кісточки не розсипався. Довелося трощити малюнок на дубі. Після цього скелет обсипався порохом, я схопив дівчисько на руки і втік. Бо підозрюю, що той дуб не єдине дерево, на якому щось намалювали. І духів я відчував багатьох, начебто. А ще мені здається, що це пастка саме на магів-перевертнів. І духи почали саме мене переслідувати тому, що я з усіх найсильніший.

— Справи, — сказав Роан, розуміючи, що цієї ночі, схоже, більше не засне.

***

Батько Ольди тому, що Янір вирішив сходити на цвинтар і знайшов там якусь гидоту, «зрадів» ще більше, ніж Роан. Олав спочатку згадав двоголових щурів і їхню матінку — дівку, що прийшла, з села, що залишилося по той бік кордону темряви. Потім пообіцяв комусь відкрутити голову за те, що не стежив і не виявив. Потім вирішив у зв'язку з «радісною» звісткою розбудити всіх, кого слід і подався розштовхувати ад'ютантів, які й не подумали з'явитися на начальницький крик.

Ад'ютантів він штовхав у прямому сенсі, а коли ті прокинулися, відправив їх штовхати магів фортеці. Але чи то бідолахи прокинулися не повністю і щось не так зрозуміли, чи просто не пощастило, але разом із потрібними магами з'явилася ціла делегація непотрібних і не магів. Починаючи від майстра Дезіма, який повідомив, що читав книжку, коли почув шум і вирішив сходити перевірити. Продовжуючи Хене, якому просто не спалося, а тут ще й цікаво стало. І закінчуючи всюдисущими Ясом та котом, один з яких ловив мишей, а другий спостерігав за процесом. Причому, Роану чомусь здавалося, що саме Яс намагався навчити улюбленця правильному полюванню на гризунів.

На прикордонників, якусь розхристану і не розчесану тітку з немовлям, жерця якогось там бога і хлопчика-посланця Роан і зовсім вирішив не звертати уваги.

Янір, щосили зображуючи терпіння, повторно розповів про свій похід на цвинтар і зроблені висновки.

Фламма, яка позіхала, підтвердила, що скелет був страшний, ламатися і горіти не хотів, а після удару кулаком по дереву розсипався пилом.

— А може тебе таким чином вирішили прибити конкуренти? — спитав Яс, поки маги фортеці лаялися, намагаючись з'ясувати, хто винен і що тепер робити, прикордонники бурчали, а решта просто й невигадливо позіхали.