розділ 6

Про дощ, простіше рішення і погляд через паркан

Звільнені найманці сиділи на мокрій колоді і були схожі на скуйовджених горобців. Дощ, як і раніше, йшов дрібний і не особливо заважав, якщо під ним пробігтися і одразу десь сховатися. Але найманцям ховатись не давали і навіть плащами не поділилися. І сиділи бідолахи під цим дощем, напевно, почуваючи себе дуже незатишно.

Втім, щоб відчути себе незатишно, в них й інші причини були. Студенти, не бажаючи пропускати розвагу, оточили викрадачів дирижабля потрійним кільцем. Власник дирижабля безтурботно посміхався і крутив у руках гілочку, відламану з куща. Гілочка була гнучка і навіювала думки про різки. Молоді викладачі дивились на найманців з осудом. А голова експедиції, тобто Роан, стояв, заклавши руки за спину і дивився на темне небо.

Висвітлювалося все це дійство тремтячими магічними вогнями, які наліпили студенти. І тремтіли вони, швидше за все, через те, що творці поспішали і закільцювали енергію не дуже акуратно. Але враження це тремтіння все одно справляло.

— Отже, — нарешті сказав Роан. — Ці добрі люди вирішили, що нам тягти з собою дирижабль надто важко. І захотіли допомогти — забрати у нас цей тягар.

— Це не ми, у нас робота, — похмуро пробурмотів великий блондин і тяжко зітхнув.

— Гаразд, — сказав Роан з таким терпінням на обличчі, ніби намагався пояснити найпростішу схему для контуру, дуже дурним студентам. — Хто, куди й навіщо хотів заглядати?

— Хуторяни з Дальньої Засіки за якийсь Тумановий Кордон. Поняття не маю, що воно таке, — сказав голова викрадачів дирижаблів.— Тут дідок, який з нами домовлявся, у далекого родича на нас чекає. Родич із сім'єю поїхав на чиєсь весілля, а Антась будинок ніби охороняв. Ну, і плітки збирав, а тут про летючу штуку розповіли, і він спалахнув.

— Мабуть, Джульєтту зустрів, — припустив хтось. — Розлютив, вона вогонь жбурнула, і він спалахнув.

Почулися смішки, і викрадачі зовсім знітилися.

— Хоч би розібралися, що це за штука така, — пробурчав Роан. — Що довше живу, то більше дивуюся. То хтось на старому цвинтарі скарби шукає, за допомогою вкраденої чарівної штучки, яка випадково виявляється накопичувачем і так само випадково створює немертве. То летючі штуки крадуть, не знаючи, що воно таке, як виглядає і як ним користуватися. То… Втім, мага вони чому не покликали? Маг би злетів і заглянув за кордон.

— Маги їхню матір не люблять, — сказав голова викрадачів.

А молоденький хлопчина зробив сумне обличчя і ввічливо попросив:

— Не віддавайте нас дізнавачами. Ми ж не зі зла. Ми потім занесли б ту штуку в ліс і написали записку, де її шукати.

 — Які добрі, — щиро захопився майстер Дезім.

— Думаю, вони б її зламали, порвали й закопали, щоб маги не знайшли і не розсердилися, — сказав Янір, який не вірив у чуже благородство, і Роан ледь з ним не погодився.

Довелося ще трохи помилуватися темним небом, а потім сказати:

— Ведіть до свого Антася. Може, хоч він пояснить, що за матір і навіщо дирижабль.

Найманці переглянулися, але сперечатися не стали.

***

Делегація до Антася йшла велика та різноманітна. Піти хотіли взагалі всі, але викладачам абияк вдалося переконати студентів, що охороняти плоти теж комусь треба, а то раптом крадіжка дирижабля лише відволікаючий маневр. Тож дітки тягли жереб.

На невдоволення Роана, весела компанія любителів потрапляти в пригоди, на чолі з Ясом, витягла довгі палички і тепер йшла залякувати діда. Втім, інші студентуси навряд чи сильно відрізнялися. Просто вони рідше потрапляли на очі саме йому.

За людьми втоптаною і доки не розмитою дощем дорогою біг рудий кіт, життєрадісно задерши хвіст. А за котом кралася Фламма, якій дісталася коротка паличка, але дуже хотілося піти, тим більше там Янір був. Ось дівчина і йшла, виправдовуючи себе тим, що захищатиме коханого від можливих викрадачів.

До села дійшли швидко. Були облаяні сонними собаками і якоюсь тіткою, яка вискочила на поріг із сплячим немовлям на руках і почала кричати про те, що ледве його захитала, а тут блукають усілякі.

Будинок, у якому знаходився Антась, оточили діяльні студенти, щоб не вислизнув. І не встиг Роан навіть постукати у двері, як хтось став шкрябатися у вікна, ухати совою і гидко кричати березневим котом.

Дощ трохи посилився. Мабуть, оплакував здоровий глузд студентів.

Роан таки постукав у двері, прислухався, тяжко зітхнув.

— Відчиняйте, — сказав стомлено. — Я чую, що ви стоїте за дверима. А не відкриєте, студенти зараз полізуть через вікна та відчинять самі.

— Допоможи мені мати, — невиразно пробурмотіли за дверима і відчинили.

Антась виявився класичним дідом з неохайною бородою, лисиною та клюкою, яку за бажання можна було використовувати замість бойової палиці. Побачивши Роана і бородача, що старанно робив винний вигляд у нього за спиною, дідок вилаявся і похмуро запропонував:

— Заходьте.

— Зараз він усіх зачарує та принесе в жертву своєї матері, — здогадався хтось особливо життєрадісний, і студенти почали хихикати.

— Матері не потрібні жертви,— несхвально сказав дід і повторив: — Заходьте, тільки не всі.

Всі, звичайно, не зайшли, всі в невеликий будиночок просто не помістилися б. Але увійти студенти дуже старалися. Дід явно це не схвалював, бурчав про прибирання та невиховану молодь, але Роану, впізнавши в ньому начальство, запропонував квасу.

— То що там у вас із матір'ю та кордоном? — спитав маг, скуштувавши частування.

— З матір'ю у нас все добре, бо маги її не чіпають, — пробурчав дід.— А кордон з'явився минулого літа. Спочатку гриби дивні виросли, Валяк їх навіть у місто зеллявару возив, але він сказав, що це звичайні поганки, а в те, що поки їх не зрізали, вони світилися зеленим, не повірив. Ще й сказав, що Валякові треба менше пива пити. Цей зеллявар у місті найтямущіший, так що в інших ми навіть нічого питати не стали, якщо вже звичайні гриби. Мало чому вони там світяться. Може, справді якісь комахи сиділи. Або дітлахи потішилися і болотним порошком намазали. А потім порошок стерся і перестали світитися. Ось.