Пролог

Воїни з'явилися ранком. Це були не звичні міські воїни у витертій формі та запорошених чоботях, але з яскравими шийними хустками та гладко виголеними підборіддями, а суворі прикордонники, що заросли щетиною та пускали сонячних зайчиків відполірованими металевими пластинами, нашитими на куртки з товстої шкіри. Вартові, яких покарали марним сидінням біля міської брами, що вже два століття взагалі не замикалися на ніч, проводили воїнів сонними поглядами і повернулися до гри в карти. Подумаєш, прикордонники приїхали за якоюсь своєю потребою. Зупиняти їх собі дорожче, все одно нічого, крім спроб набити морду, від них не отримаєш. Уніформою міської варти їх не налякаєш, як селян. А якщо вони щось нароблять у місті, то це буде не проблемою тих, хто сидить біля воріт.

Втім, воїнам вартові, що проштрафилися, були не набагато цікавішими. Вони повільно, не підганяючи втомлених коней, доїхали до гостинного дому «Рудої Каміли». Репутація цього будинку була так собі. Подейкували навіть, що насправді це веселий будинок із не менш веселими дівчатами. Просто Каміла берегла залишки своєї репутації і вдавала, що воно не так.

Правда це була, чи ні, ніхто до ладу не знав. Подавальниці, прибиральниці та прачки у Камілі були як на підбір не балакучі і про те, чи надають якісь додаткові послуги, не розповідали. Натомість різні приїжджі військові намагалися зупинитися саме у Каміли, підігріваючи старі плітки та даючи приводи для нових.

А якби городяни, яких хоч трохи цікавила ця загадка, копнули глибше і хоча б дізналися, ким був героїчно загиблий чоловік рудої Каміли і хто дав їй гроші на будинок, розгадку вони знайшли б швидко. І те, що воїни воліли зупинятися в гостинному будинку вдови такого ж воїна, нікого не дивувало б.

Втім, цього разу ночувати у підозрілому домі воїни не збиралися. Вони заїхали відпочити, поїсти і розпитати добру жінку про одне непосидюче дівчисько, чий батько просив Камілу дивитися за донькою хоча б одним оком.

— Та все з нею гаразд, — сказала Каміла, особисто накладаючи старшому з воїнів тушкованих овочів. — Вчиться. Такою гарненькою стала, обтесалась, сукні носить, хахаля собі завела.

На словах про хахаля старший воїн закашлявся, а молодші багатозначно перезирнулися. І вони б, мабуть, одразу кинулися до школи, щоб дізнатися, що за хахаль, а можливо, і набити йому нахабну морду. У тому, що морда буде нахабною, воїни чомусь не сумнівалися. Міський хлопець, та ще й маг. Але виявилося, що дивитися поки нема на кого. Студенти були далеко від школи і проходили там якісь невідомі магічні випробування.

Ні, воїни спробували дочекатися їхнього повернення, але студенти як відчували і повертатися не поспішали. Тож довелося воїнам поїхати ні з чим.

***

Через півтора місяці, коли на вулиці стало зовсім тепло, дороги вистелив сірий і рудий пил, а кінчики гілок водосьорбки в саму спеку поникали і терпляче чекали вечора, щоб підбадьоритися і розпрямитися, до столиці знову приїхали воїни. Цього разу вони були гарно вбрані — повсякденні пошарпані шкіряні куртки поміняли на суконні формені, зі знаками відмінності та належання. І тепер кожен, хто знався на цих знаках, нашивках і стрічках, які оперізували рукави на передпліччях, міг зрозуміти — їдуть прикордонники. Причому, не прості прикордонники, що тихо сиділи по фортецях і терпляче чекали на напад, який колись обов'язково трапиться, а мисливці і слідопити.

Воїнів було семеро. Очолював їх здоровенний і дуже колоритний бородатий чоловік — світловолосий і засмаглий. І вони теж спочатку поїхали до Рудої Каміли. А після цього, пообідавши та залишивши коней з речами, пішки пішли до школи магії.

— Будь здоровий! — насамперед гаркнув темноволосий усміхнений громила у вухо черговому, що заснув на посту, біля воріт.

Черговий підскочив і почав белькотіти щось про те, що він ніколи і ні за що, і що це не повториться.

Воїни стояли, усміхалися і слухали, явно отримуючи задоволення.

Потім черговий роздивився, хто ж до нього підійшов і, запідозривши, що з нього знущаються, ображено підтис губи.

— До доньки я, — сказав здоровенний, світловолосий бородач. — Навчається вона тут, Ольда звуть.

— А, — озвався черговий і насупився. — Це ж група, що раптово відкрилися, здається, більше Ольд у нас немає, рідкісне ім'я. А вони зараз у оранжереї.

— Де знаходиться оранжерея? — уточнив чоловік.

Черговий пояснив, як міг, а потім довго стояв біля воріт і намагався зрозуміти, чому не заважав воїнам зайти на територію школи.

А прикордонники тим часом йшли, потім зустріли групку хлопчиків і щось у них запитали, після чого розділилися. Двоє звернули у бік чоловічого гуртожитку. А решта продовжили шлях до оранжереї. Її вони знайшли досить легко, недаремно троє були слідопитами. Зайшли всередину і деякий час стояли біля дверей, звикаючи до незвичайних, насичених ароматів. Натомість студентів, що обривали червоні квіти з розлогих, але низеньких дерев знайшли швидко. Просто пішли у бік шуму та сміху.

— Тато! — радісно заверещала невисока білявка, коли воїни вийшли з-за куща, схожого на звичайний жасмин, і повисла у бородача на шиї.

Він її обережно притиснув до себе, потім відсторонив і став розглядати, потім чемно попросив у викладача забрати на деякий час дочку, а отримавши згоду, повів її до лавки, яку помітив, коли йшов до студентів.

— Це що ти робиш? — запитав, коли улюблене дитинко розповіло про навчання, підробіток та плани на майбутнє.

— А? — здивувалась ощасливлена ​​приїздом батька Ольда.

— Мала, місяць тому до нас у фортецю приїхав мій дядько з підлеглими, — сказав молодий темноволосий слідопит. — І розповів, що ти живеш тут розгульним життям, хахаля собі якогось завела.

Ольда почервоніла, а потім уперто, ніби готуючись захищатися, заявила:

— Він хороший.

— Хороший, то може й хороший, — прогудів батько.— Ось тільки не діло це, коли Камілчині дівки розповідають, що все, наша Ольда вже майже заміжня, навіть браслет обіцяльний у храмі Пересвіти закляла і нареченого свого в ліжко пускає. А батько про цю справу навіть не здогадується. Могла б хоч приїхати та познайомити. Нічого б твоєму хахалю ніхто не зробив.