РОЗДІЛ 9

Нажаль надто часто ми виявляємося праві там, де найбільше всього хотілося помилитися…

Переводжу погляд на неочікуваного гостя і бачу в його очах тотальне розчарування. Ну звісно, що ж іще можна було подумати, побачивши в хаті боса дівицю у ванному халаті. Та він оцінює зовнішній вигляд Острозького і, здається, розслабляється. По крайній мірі, складки між  брів стають менш глибокими.

- Це все, Всеволод Ростиславович? Чи будуть ще якісь накази? – холодно запитує поклавши на стілець якісь пакети.

Його обличчя демонстративно відвернуте від мене. Якась струна серця озивається мінором. Боляче. Боляче сприймати людей не такими, яких ти собі намалював.

- Все. До ранку ти вільний. – повторює його тон Всеволод.

- Дем'ян. – зупиняю хлопця. – Я не знаю, що там… але дякую. Хоча, напевне, це мав би сказати він. – киваю на Острозького.

Обидва чоловіки дивляться на мене, як на пришиблену.

- Що? – награно обурююся. – Ввічливість ніхто не забороняв. Тим паче, що це запорука міцних відносин. Чи то робочих чи особистих.

Правий кутик губ Дем'яна сіпається утворюючи щось на кшталт посмішки. Він киває і виходить.

- Ось бачиш. – повертаюся до Острозького. – Це зовсім не складно.

- Я візьму до уваги, на майбутнє. – вказує рукою на пакети.

Несміливо заглядаю і бачу в одному з них джинси, в другому просту білу футболку, а в третьому прості босоніжки без підборів.

 Виходжу з ванни вже переодягнена і помічаю на столі безліч ароматної їжі і навіть кілька видів десертів. Та по центру наче король – графін з томатним соком. Живіт бурчить нагадуючи, що жодного разу сьогодні так нормально і не поїла.

- Ти мене плутаєш. – сідає на стілець підсуваючи ближче тарілку з супом. – З одного боку безпринципне чудовисько, що немає ні жалю, ні серця… для якого люди лише розхідний матеріал. А з іншого сильний – турботливий чоловік. Аааа, ні! Є ще одна. – сміюся. – Звабник, що тонко відчуває жіночу душу.

- Тобі пощастило. Зазвичай люди знають мене лише з одного боку. –  подає келих із соком і цокає об нього своїм.

- Ми обидвоє знаємо чого ти від мене хочеш. – киває. – Тоді для чого ти  показав мені той жахливий клуб? Чому не ховаєш себе справжнього?

Відкладає виделку і піднімає на мене серйозний погляд.

- Щоб ти не забувала з ким маєш справу і не плекала марних надій.

 Гостро. І чомусь закололо між лопаток. Зате правда.

- А Дем'ян до тебе не рівно дихає. – промовляє після короткої паузи. – Дивно, що не спробував тебе сховати. Гроші і зв'язки у нього накопичилися за час роботи на мене.

 Через його слова моя рука здригається і суп з неї виливається на білосніжну скатертину. Наче на зло.

- Невже пропонував? – заглядає мені в очі. – І чому ти досі не поїхала? – він читає мене як відкриту книгу.

- З чого ти взяв? – голос, наче зрадник тремтить.

Посміхається і нахиливши голову набік торкається мого обличчя своїми чарівними очима.  

- Батько. – коротко відповідаю зітхаючи.

Він киває так, ніби і сам це знав. Хвиля теплого повітря вривається через відчинене вікно приносячи з собою кількахвилинну тишу.

- Що в тобі є такого?

Несподіване запитання штовхає мене в спину, наче хоче посунути зі стільця.

- Чим ти приваблюєш? – продовжує гойдати келих з соком розглядаючи, як крізь червоне скло мене. – Не розумію… Вже тисячу разів себе питав. Начебто звичайна. Фігура, личко звісно симпатичні та на своєму шляху я бачив і красивіших. Спокійна і безпристрасна…

- Дякую. – тихо промовляю прожовуючи їсти.

Мене боляче зачепили його слова, що стає відкриттям. Адже я ніколи не намагалася справити на нього враження.  

- Дем'ян, після стількох років служби, готовий ризикувати заради тебе власною головою. Мене ніяк не відпускає… та й підозрюю, що той священик теж не зморився своєю відмовою.

 Витирає рот і відкидається на спинку крісла. Його погляд, що не покидає мене ні на мить, явно очікує відповіді. Проковтую шматок риби, смак якої вже не відчуваю, і піднімаю голову.

- Заборонений плід завжди солодший. Доступність обезцінює. – констатую просту річ. Без ілюзій. Як він і хотів.

- І тим не менш, попит на моїх дівчат у клубі завжди є.

- Мені жаль їх. – зітхаю.

- Вони самі вибрали такий шлях. – стискає плечима, як ні в чому не бувало.

- Ти не залишив їм вибору. Якби у них була нормальна робота, то вони б не займалися подібним.

Наші погляди стикаються в нерівній боротьбі. Він хмуриться, явно про щось роздумуючи.

- Зробимо так. – його діловий тон змушує мене зібратися докупи. – Я дозволю тобі прочитати їм лекцію з моральних цінностей. Тих, хто захоче піти – відпущу і забезпечу нормальною роботою.

Неочікувано. Тільки…

- І що ти хочеш взамін. Душу? – зазираю у живі очі де виблискують вогники.

- Поки що, тільки поцілунок.

Застигаю від подиву не розуміючи чи тішитися чи плакати.

На його обличчі відображається повна серйозність, наче при підписанні важливої угоди.

Не вірю, що все так просто. Десь захований підступ. Та це наче шукати чорну кішку в чорній кімнаті.

Він піднімається і я різко сіпаюся перевертаючи келих із соком. Кривава пляма розповзається по столі. Доволі символічно. Наче загнаний заєць спостерігаю за хижаком, що плавно рухається наближаючись до мене.

- Ось. – ставить на стіл великі металеві наручники і мої нутрощі стискаються, а до горла поступає клубок. – Не бійся... – шепоче і застібає їх  на своєму зап'ясті. Далі легко ставить передо мною ключ і завівши руки за спину і замикає.

 Прислоняється до краю столу і терпеливо дивиться на мене. Цей жест повністю вибиває мене з колії. Бентежить. Лякає. І викликає дивне тепло в грудях. Почуття, яких я досі ніколи не відчувала. Серцебиття пришвидшується згущуючи повітря. Аура навколо нас стає гострішою за бите скло і нам заважає лише моя пам'ять.

- Але ж я ще не погодилася…

 Навмисне повільно промовляю даючи собі час. Або йому.