Розділ 4. Любчик Гороноський

— Я впевнена, батько знає про коханку цього Любчика, — принцеса нервово міряла кроками кімнату. — Але йому на це байдуже. «Гороноські — впливовий і багатий рід, нам вигідно з ними поріднитися», — передала вона слова батька, намагаючись копіювати його інтонацію. — Треба щось вигадати. Горонський єдиний з чотирьох, хто уже в столиці. Він навчається в Академії філософії. От навіщо майбутньому князю ці високі матерії? Краще б учив математику в Академії купецької гільдії. Шкода, батько мені не дозволив туди вступити… Але зараз не про це.

У двері постукали.

— Хто там? Я ж веліла мене не турбувати!

— Пробачте, ваше високосте — у кімнату увійшла одна із фрейлін і схилилася в кніксені. — Його величність велів повідомити, що через три години до палацу прибуде княжич Гороноський, і вам потрібно бути присутньою при цьому. Його величність чекає рівно о другій в блакитній вітальні.

— Я зрозуміла. Вийди.

— Але… Вам допомогти зібратися?

— Потім. Я гукну, як будете потрібні. Геть!

Фрейліна кліпнула віями, на яких від сурового окрику принцеси заблистіли сльози, але слухняно вийшла.

— Що ж робити… Що ж .робити…

— Може, наслати на нього коросту? — невпевнено запропонувала Сіма. — Або розлад шлунку.

— Ні, це не допоможе. Та й батько здогадається, що це моя витівка і буде невдоволений. Ні, потрібно, щоб він все зрозумів, але не зміг далі тиснути на мене і вимагати одружитися. О! Знаю! Слухай уважно!

Менш ніж за чверть години Сіма виїхала із палацу у супроводі особистої охорони принцеси — дюжини озброєних до зубів воїнів, а сама Жоржина гукнула фрейлін і дозволила їм вбрати себе до зустрічі з батьком.

У блакитній вітальні стіл був накритий на трьох. Його величність король Сигізмунд ІІІ стояв коло вікна невимушено спілкуючись із тим самим розпусним княжичом.

— Батьку, ви мене кликали, — Жоржина схилилася в поклоні, дочекалася, доки батько кивнув, дозволяючи встати, і тільки після цього випрямилася.

При сторонніх завжди слід дотримуватися етикету, а цей княжич точно сторонній, щоб там батько собі не надумав!

— Моя донька, принцеса Жорожина буде присутня при розмові. Можливо, ми з нею скоро відвідаємо ваш край, княжичу, то ж  нехай трохи почує про них.

— Ми з батьком будемо раді вітати вас з принцесою у нашому маєтку, — Любчик Гороноський вклонився за всіма правилами придворного етикету. У, ввічливий який.

— Я запросив княжича для бесіди. Думаю, ти скоро поїдеш в його князівство.

— Не варто спішити з планами, батьку.

— Сідайте, пане Любчику. Кажуть, ваше князівство надзвичайно гарне восени.

— Мабуть, так говорять через те, що мій батько любить влаштовувати полювання. В наших лісах багато дичини. Зайці, лисиці, вовки, олені, вепрі, навіть зубри є.

— Не люблю полювання. Це жахливо, коли самозакохані бовдури збираються разом і натовпом убивають нещасну тварину заради розваги. Наче без цього їм не буде що їсти, — Жоржина з невинним виглядом пригубила чай.

— Пробачте мою  доньку, княжичу, вона буває різка в судженнях, — король з осудом поглянув на Жоржину.

Принцеса узяла тістечко і різко відкусила шматочок.

— Якщо її високість не любить полювання, ми в честь її приїзду влаштуємо бал. Матінка буде рада, — княжич тримався ввічливо до нудоти.

— Бал — це те саме полювання. Дівчата — здобич, за якою полюють ті самі самозакохані бовдури, а потім хизуються, хто родовитішу наречену зумів захапати.

— Жоржино!

— Але ж батечку, невже я не права? — принцеса максимально невинно хлопнула віями.

За дверима почувся галас, стулки різко розчахнулися і в кімнату увірвалася камеристка принцеси. Король гнівно глянув на доньку, здогадуючись, що та задумала чергову капость.

— Ваша високосте, гості, яких ви веліли запросити, прибули, — камеристка схилилася в низькому кніксені. — Пані Марія, заходьте. І панночок теж запрошено. Не соромтесь. Це наказ її високості.

— Жоржино? — суворо поглянув на доньку король.

— Все гаразд, батьку. Я подумала, що буде неввічливо не запросити на чаювання сім’ю княжича. У нього такі чудові доньки, правда? Коли вони підростуть, зможуть стати моїми фрейлінами.

У короля смикнулося око.

Пані Марія виявилася миловидною білявкою, а її три донечки двох, трьох і чотирьох років були так схожі на княжича, що і сумнівів не виникало, хто їхній батько.

Гороноський зблід, але відразу схопився на ноги і схилився перед королем.

— Ваша величносте, дозвольте представити мою … дружину Марію і моїх доньок.

— Дружину? — голос короля був небезпечно спокійним.

Принцесі в цей момент захотілося бути якнайдалі від вітальні, але справу потрібно було довести до кінця.

— Так, ваша величносте. Дружину. Ми таємно одружилися шість років тому. Батько не знає.

— Ви негідний син, княжич.

— Пробачте, ваша величносте. Я дійсно недостойний син свого батька.

Король перевів важкий погляд на доньку. Жоржина у відповідь широко розплющила очі і старанно вдавала милий і невинний вигляд. Сигізмунд знову зосередив свою увагу на княжичі.

— Ваша дружина в молодості була повією?

— Ваша величносте, я чесна швачка! — мало не задихнулася від образи пані Марія.

— Йдіть до батька, покайтеся, і скажіть, що я підтвердив ваш шлюб. Придане для нареченої отримаєте у скарбника, я розпоряджусь. Все, згиньте з моїх очей!

Княжич з дружиною і доньками відкланявся. Жоржина кивнула камеристці і теж хотіла втекти, але батько спинив її:

— А вас, ваша високосте, я не відпускав.

— Татусику?

— Твоє весілля відбудеться в останній день осені. Кухарі вже складають меню. Завтра вранці до тебе прийде модистка — робити заміри для весільної сукні.

— Як скажете, татусику! — Жоржина гордо задерла підборіддя. — Вам так не терпиться мене спекатися, що готові віддати мене навіть другою дружиною якомусь розпуснику?