Присяга

Наступного дня швець Панкрат приніс роботу. Він з'явився зранку, коли над Карпатами тільки-но починало світати, а холодний туман стелився поміж деревами. На руках у нього лежав ретельно складений одяг, загорнутий у стару полотняну ряднину.
  - Ну, сотнику, приймайте, - сказав він, простягаючи Платону згорток. - Гадаю, що не осоромився.
Платон розгорнув і усміхнувся.
  - Дякую тобі!
За якийсь час він погликав Ганну Мудрик. 
  - Ну що, серденько, готова?
  - Так, мій сотнику. 
Сіро-синій стрілецький мундир сидів на Калині як улітий, він більше не висів мішком, а чітко підкреслював її тонку статуру, водночас залишаючи рухи вільними для бою. Навіть штани підійшли ідеально, знайшлись навіть високі черевики на її ногу.
На мить подвір'я стихло побачивши її, Калина стояла посеред подвір'я в новій формі й сама ще ніби не звикла до свого відображення. Це була вже не сестра милосердя «Ганна Мудрик», яку недавно сприймали як дивну, надто вперту дівчину при лазареті. Перед ними стояв стрілець, коли вона вийшла на подвір'я, сотня знову затихла, але цього разу в поглядах хлопців була гордість, хтось навіть тихо присвиснув.
  - Аж гляньте, - прошепотів один.
  - Тихо ти, - штурхнув його товариш.
  - Та я що казав...
Старий Євдоким, що стояв біля стіни, лише схвально кивнув, а Платон дивився на неї мовчки. Довго дивився, його погляд ковзнув по новій формі, по ременю, по високих черевиках, а тоді зупинився на її обличчі. Калина зустріла його погляд.
У її очах світилася така гордість, що Платон ледь помітно усміхнувся.
А потім його обличчя знову стало суворим. Платон вишикував свою сотню в чотири шеренги під лісом, обличчя його було урочистим. Стрільці стояли рівно, затихли всі розмови. Навіть вітер, здавалося, на мить притих у верховіттях. Платон ступив уперед.
  - Стрільці! - гукнув його міцний голос. - нещодавно сестра Ганна Мудрик довела, що в її жилах тече козацька кров!!! Вона не побоялась сама стати проти ворога. Вона не кричала, не гукала, не ховалась. Вона зі зброєю захищала свій тил. Сьогодні ми приймаємо її до нашого стрілецького братства. По шеренгах прокотився тихий рух. Калина стояла нерухомо, тільки пальці її трохи тремтіли. Старий дядько Євдоким виніс синьо-жовтий стрілецький стяг, їх стяг, який був їх талісманом, який вони берегли, як скарб. Полотнище ворухнулося на холодному вітрі. Синє і жовте.
На тлі темного карпатського лісу воно здавалося живим. Калина підійшла, опустилася на одне коліно і поцілувала край полотнища, голосно, що аж луна розлилась, промовила слова обітниці. Вона чула неодноразово, як її промоаляли інші, тому запам'ятала слова.
  - «Я, стрілець Ганна Мудрик, перед Богом Всевишнім, перед синьо-жовтим стягом та перед вами, моїми братами по зброї, складаю цю святу обітницю. Клянуся честю своєю і кров’ю своєю, що буду вірно і віддано служити рідній землі, боронити свій край від ворога і не пошкодую ні сил, ні самого життя свого заради волі нашого народу. Обіцяю слухати своїх командирів, свято берегти стрілецьке братство, ділити з вами і хліб, і набій, і окопний холод. Не відступлю, не зраджу і не опущу зброї, доки бодай один загарбник топче нашу землю. Якщо ж забракне мені мужності чи порушу я цю клятву, нехай покриє мене вічна ганьба, а земля рідна не прийме мого тіла. І на це мені, Господи, допоможи!»
  Останні слова розчинилися в лісі.
На кілька секунд запала така тиша, що було чути лише потріскування сухої гілки під чиїмись чоботами.
Євдоким повільно опустив голову. Дехто зі стрільців дивився на неї з гордістю і навіть благоговінням. Хтось стиснув губи, приховуючи хвилювання. А Калина ще стояла, Платон підійшов ближче. Тепер вони стояли одне навпроти одного вже не просто як закохані. А сотник і стрілець. Командир і його побратим.
Але тільки вони знали, що за цією суворістю ховалося. Його рука злегка тремтіла, коли він приколював до її коміра маленьку срібну відзнаку Легіону Українських Січових Стрільців. Калина відчула цей ледве помітний рух.
Подивилася йому в очі.
Платон на мить затримав погляд на її обличчі. Потім він дістав шаблю, тричі злегка торкнувся її плеча холодною сталлю й вигукнув.
  - Вітаю в лавах, стрілець Ганно!
  - Слава! Слава! Слава! - тричі прогриміло над Карпатами. Голос сотні прокотився поміж деревами й відбився луною від схилів. Калина випросталася, на її очах виступили сльози, але вона не витерла їх, вона дозволила їм текти. Цього дня вона вперше відчула, що справді знайшла своє місце серед цих людей. Вона була не чужою їм. Не просто сестрою милосердя. Вона вже була стрільцем, їх побратимом.
  Але війна не дала їм відсвяткувати.
Пекло повернулося тієї ж ночі, ближче до першої години. Спершу далеко в горах прокотилися кілька глухих ударів, а потім ніч розірвав суцільний гуркіт. Російська артилерія раптово відкрила ураганний вогонь, земля здригалася під ногами, наче в пропасниці. Вогонь спалахував у темряві один за одним, дерева ламалися під вибухами, земля здіймалася важкими хмарами. Солдати вискакували з укриттів.
  - До позицій!
  - Не залишати фланг!
  - Набої сюди!
Крики губилися в гуркоті. За кілька хвилин у темряві лісу спалахнули сотні вогників, ворожа піхота пішла в люту, відчайдушну атаку, намагаючись змести позиції сотні Платона. Ніч перестала бути ніччю.
Вона стала суцільним полум'ям, димом і гуркотом. Бій був жорстоким, рукопашним. Калина відстрілювалася з окопу поруч із дядьком Євдокимом.
  - Нижче голову, дитинко! - гаркнув старий.
Калина одразу пригнулась.
  - Живою лишися! Чуєш мене?!
Вона кивнула й знову припала до окопу. Навколо свистіли кулі, повітря пахло горілим м'ясом, порохом і смертю, Євдоким зарядив зброю.
  - Не бійся, Ганно.
  - Я не боюся.
Старий глянув на неї.
  - Всі бояться в такі миті.
В один із моментів, коли ворожа навала на мить відступила під кулеметним вогнем, Платон застрибнув у її окоп, щоб перевірити фланги. Його обличчя було залите потом і чорною сажею.
  - Як ви тут?
  - Тримаємося, сотнику.
Платон перевів погляд на Калину.
Вони подивилися один одному в очі й зрозуміли без слів, ця ніч може стати для них обох останньою, усе навколо гуло, кричали люди, гриміли гармати, десь зовсім близько сипнулася земля.
І серед цього пекла вони на одну коротку мить побачили лише одне одного. Не сотник і не стрілець, а просто Платон і Калина. Не звертаючи уваги на солдатів, під суцільним дощем із куль та осколків, Платон схопив її за плечі й до болю міцно притис до своїх губ. Це був гарячий, солоний від пороху поцілунок, поцілунок людей, які прощалися з життям, але не з коханням.
  - Живи, любове моя! - крикнув він крізь гуркіт розривів.
  - Разом, серце моє! Тільки разом! - закричала вона у відповідь.
І тут ворожа куля наздогнала його, Платон здригнувся, важко охнув і впав на бік — куля пробила йому ліве плече, кров миттєво хлинула крізь сіро-синій сукняний мундир.
  - Платоне!
Калина зойкнула. На одну страшну мить їй здалося, що весь світ провалився кудись під землю, але вона змусила себе діяти  вона підбігла до нього, дістала хустку, яка слугувала їй за шалик від холоду, затиснула рану командира, одночасно перехоплюючи кріс і роблячи кілька прицільних пострілів у бік наступаючих тіней.
  - Тримай її, тримай сотнику! - крикнула вона Платону.
  - Тримаю...
  - Не смій мені тут помирати!
Він стиснув зуби.
  - Наказуєш мені?
  - Наказую!
Попри біль, Платон усміхнувся.
  - Виконую...
Сотня вистояла і відбила атаку, але ціна була страшною.
Коли останні постріли стихли, над полем бою зависла моторошна тиша.
На полі бою залишилися лежати четверо стрільців із його сотні - хлопці, які ще вранці сміялися біля кухні і їли куліш, який дбайливо зварила Катря. Жартували мріяли. Можливо думали, що війна колись закінчиться і вони повернуться до матері, до нареченої, до свого подвір'я. А тепер їхні голоси стихли назавжди.
Калина на мить заплющила очі.
А потім всі почули крик, ні не військовий наказ, навіть не крик болю  а щось значно страшніше. Коли дим трохи розсіявся, з боку табору, де раніше стояла польова кухня, почувся нелюдський, сповнений відчаю крик, то кричав Микитка, перед самим обстрілом він встиг сховати Катрю в глибоку стару пивницю за хатою.
  - Сиди тут, Катрусю! - кричав він тоді.   - Я скоро повернуся!
  - Микитко, давай до мене! Я боюсь сама.
  - Я до хлопців! Я скоро повернусь! Обіцяй, що будеш тут, що б ти там не почула.
  - Я буду тут!
Він на мить затримався  вона стояла в темноті пивниці, тримаючись рукою за одвірок.
  - Я повернуся, - пообіцяв він.
Це було останнє, що він сказав їй перед обстрілом, а потім один із важких російських снарядів поцілив прямо в кут будівлі, гуркіт був такий, що земля здригнулася під ногами. Хата зсунулася і важкі дубові колоди, цегла та земля повністю завалили вхід до підземелля. Коли бій скінчився, Микитка кинувся туди, дев'ятнадцятирічний стрілець тепер ридав вголос, брудними пальцями розгрібаючи криваву землю та каміння, він працював голими руками.
Нігті ламалися об тверду землю, долоні ковзали, але він не помічав нічого.
  - Катрусю!
Відповіді не було.
  - Катре!
Знову тиша.
  - Озовися!
Тільки десь далеко потріскувала пожежа, Микитка впав навколішки, підняв голову до завалу.
  - Поможіть! Хлопці, сюди!
До нього підбігли кілька стрільців.
  - Там Катря! - кричав він. - Її засипало! Поможіть, благаю, вона ж там задихнеться!
  - Микитко, відійди, ми дістанемо її!
  - Я теж з вами!
Він знову кинувся до завалу, бив кулаками по величезній колоді, яку не під силу було підняти йому самому
  - Катрусю! Катре!
Він уже майже не чув навколо нічого, ні чув наказів, ні гармат, ні людей.
Перед ним була тільки та чорнокоса молодичка, яка ще недавно дозволила йому мовчки сидіти поруч.
І її він боявся втратити.
  - Катрусю! Катре! Озовися!
Він ударив долонею по землі.
  - Я ж прийшов! Чуєш? Я повернувся!
Голос його зламався.
  - Я ж казав, що повернуся...
І цей крик молодого хлопця, який втрачав свою першу й єдину любов, був страшнішим за весь артилерійський гуркіт карпатського фронту, навіть ті, хто щойно повернувся з бою, завмерли, хтось навіть зняв кашкета. А Микитка продовжував розгрібати землю, бо для нього війна в ту мить мала лише одне ім'я. - Катря!