Микитка

Обіднє сонце вже піднялося високо, але карпатське повітря не ставало теплішим. Навпаки з гір усе дужче тягнуло сирістю, мокрим листям і першим подихом близької зими. Над лісом висіли сизі хмари, а між смереками вже клубочився легкий туман. На подвір'ї розташування вирувало звичне життя. Стрільці поверталися від кухні з бляшаними мисками, хтось сидів на колоді, хтось сушив біля багаття портянки, а неподалік двоє хлопців сперечалися через якийсь клапоть полотна, призначений для чищення зброї.
Катря стояла біля польової кухні й розливала гарячий куліш.
 - Не товчися тут, Василю. Ти вже отримав.
 - Та я тільки шматочка сала хотів...куліш рідкий.
 - А я де його на всіх наберу? - фиркнула вона. - Іди собі, поки черпаком не отримав.
Навколо засміялися. Катря й сама усміхнулася б у відповідь. Сьогодні ж кутики її губ лише ледь ворухнулися. Вона працювала вправно, швидко, звично. Ніхто б не сказав, що всередині в цієї жінки стоїть важкий камінь. Катря була надто розумною, щоб влаштовувати сварки чи показувати свою образу. Вона ж бо бачила, якою повагою тепер користується «сестра Ганна». Після її подвигу всі дивилися на неї вже зовсім інакше. А Платон... Катря мимоволі стиснула губи. Платон навіть не приховував, що ця жінка стала для нього найдорожчою. Що ж!.. Катря не збиралася принижуватися. Вона вже одного разу втратила чоловіка. Знала, як це прокидатися вранці й на кілька секунд забувати, що людини більше немає. Знала, як важко звикати до порожнього місця за столом. Тому й тепер не дозволить нікому побачити, як їй боляче. «Переболить», - сказала вона собі і затягнула тугіше хустку.
Після обіду подвір'я поступово спорожніло, стрільці розійшлися хто куди. Одні вирушили на службу, інші до лазарету, ще хтось подався по воду. Катря залишилася біля кухні сама. Попереду була вечеря. Вона підійшла до стосу сирих, грубих колод. Треба було наколоти трісок, Катря взяла сокиру, замахнулася. Глухий удар, лезо застрягло у вогкій деревині.
 - От же ж холєра...
Вона спробувала витягти його, не вийшло. Катря поставила ногу на колоду, схопилася обома руками й потягнула сильніше. Пальці зісковзнули з держака.
 - А щоб тебе грім побив...
Ще раз. Сокира не піддалася. Катря важко дихала. І раптом зрозуміла, що більше не має сили. Роки самотності надії. Порожнє ліжко. Її чоловік, якого вже не повернути. Надії, які вона сама собі вигадала. Той клятий ранок, коли побачила Платона поруч із Ганною.
Вона відпустила сокиру, та глухо впала на землю. Катря стояла, опустивши руки.
 - Давайте я, Катрусю...
Голос пролунав зовсім поруч, тихий, обережний, але рішучий. Вона заплющила очі, тільки його ще бракувало.
 - Не треба, Микитко.
 - Та чого ж не треба? Давайте, зараз я   розправлюсь з цими колодами.
У його голосі не було насмішки. Катря обернулася. Микитка стояв за кілька кроків. Світле волосся вибилося з-під кашкета, на плечах лежала шинель, а в карих очах було тепло.
 - Я сама, кажу.
 - А я глухий, не чую.
Катря хотіла обуритися. Але вперше за весь день у неї майже вийшла усмішка.
Він підійшов, м'яко забрав сокиру з її рук і став до колоди.
 - Просто... треба дрова на вечір, а я сили не маю. Я сяду трошки.
Він узявся за сокиру.
 - От і добре, сідайте. А я сам.
Микитка замахнувся, глухий удар, колода тріснула навпіл, ще удар. За кілька хвилин він уже вправно рубав одну тріску за іншою. Деревина розліталася під ногами, а Микитка працював мовчки, зосереджено. Катря сиділа на старому перевернутому пні і дивилася, як цей хлопчина вправно орудує сокирою, і їй чомусь раптом стало трохи легше. Може, тому, що поруч хтось був, просто був.
Коли Микитка закінчив, він склав дрова в акуратний оберемок і озирнувся. Катря сиділа, схиливши голову, руки закривали її обличчя, плечі дрібно здригалися. Микитка застиг, він ніколи не бачив її такою. Для всіх Катря була гострою, язикатою, незламною, яка могла одним словом поставити на місце цілу ватагу стрільців. А тепер перед ним була просто втомлена жінка.
Микитка повільно поклав сокиру, підійшов.
 - Катрусю...
Вона швидко витерла обличчя долонею.
 - Не дивись.
 -  Я сліпий, нічого не бачу.
 - Добре, ато засміють. 
Він справді відвернувся, Катря здивовано подивилася на нього крізь пальці.
 - Ти що, зовсім дурний? Я плачу, а ти навіть не питаєш чого?
 - Якщо захочете самі скажете.
Вона мовчала.
 - А якщо не захочу?
 - Тоді не скажете.
Катря опустила руки, довго дивилася на нього.
 - Дивний ти.
Микитка зніяковіло потер потилицю.
 - І мати так кажуть.
Катря раптом тихо засміялася крізь сльози і це був перший справжній звук радості, який він почув від неї того дня. Микитка усміхнувся у відповідь, потім сів поруч, але не торкався її, просто сидів. За табором десь далеко глухо гримнуло, Катря здригнулася, Микитка подивився в бік гір.
 - Знову...- тихо сказала Катря.
 - Не бійтесь, я захищу.
Вони помовчали.
 - Микитко.
 - Що?
 - Я тобі треба?
Він почервонів до самих вух.
 - Та я так...
 - Ну так...
 - А Ви проти?
 - Та ні, хай буде.
 - От і добре.
Катря примружилася.
 - Ти ж знаєш, що я не панночка з книжок?
 - Знаю, Ви краще них.
 - Молодий ти ще.
Він нарешті подивився їй просто в очі.
 - Зате вправний.
Катря замовкла. У її погляді промайнуло щось дивне, не любов ні, навіть не згода, швидше подив. Бо перед нею вперше стояв не той боязкий хлопчина, який ховався за чужими спинами й червонів від одного її погляду. Перед нею сидів молодий чоловік, він не вимагав нічого, не просив взаємності, не обіцяв золотих гір, просто був поруч. Катря важко зітхнула.
 - Добрий ти, Микитко.
 - Так мати вчили.
Вона похитала головою, а потім тихо сказала.
 - Дякую.
Для Микитки ці два слова були дорожчими за будь-яке освідчення, він лише кивнув і більше нічого не сказав. Того дня Катря не стала його.
Не перестала думати про Платона.
Але вперше за довгий час дозволила іншій людині побути поруч зі своїм болем. А Микитка вперше побачив у ній живу жінку. Навіть трохи беззахисну. Треба просто бути поруч біля неї. Допомогти коли треба. Підставити плече тоді, коли воно справді потрібне і не вимагати плати за доброту. Він не знав, чи приведе ця дорога до її серця, але тепер уже не боявся. Його війна була зовсім іншою.
Без гармат, окопів і багнетів. І починалася вона саме тут, біля стосу сирих колод, де чорнява вдова вперше дозволила йому побачити її сльози. Микитка не розпитував ні про що. Він лише загортав її у свою широку шинель, захищаючи від холодного карпатського вітру і тихо гладив її плече. Так вони й сиділи наодинці серед військового табору, під глухий і далекий гуркіт фронту.
Молодий стрілець почав свою власну, найважливішу битву на цій війні - битву за серце чорнявки Катрі.