Катря

Коли вони вийшли на подвір’я розташування, ранкове сонце вже остаточно прогнало туман, що ще недавно лежав над землею прозорим білим покривалом. На мокрих від роси травах і пожовклому листі спалахували дрібні золоті іскри. З лісу тягнуло холодом, вогкістю та димом від багаття, а десь далеко, за темною смугою гір, глухо озивалася артилерія.
Війна нагадала про себе ще до того, як вони встигли зробити кілька кроків.
Солдати, які саме чистили гвинтівки, деякі просто грілися біля вогнища, миттєво притихли. Один стрілець так і завмер із ганчіркою в руці, не встигнувши протерти затвор. Другий штовхнув ліктем товариша. Третій відвернувся до вогню, старанно приховуючи посмішку. Погляди сипнулися на їхнього сотника Платона й сестру "Ганну" з усіх боків. Хтось багатозначно кашлянув. А хтосьначе навмисне поправив вуса. Хтось опустив очі в казанок із кашею, хоча там уже давно не було на що дивитися, казанок уже був порожній.
Але ніхто не сказав ані слова. До сотника ставилися з повагою. А після вчорашнього подвигу «сестри Ганни» повага до неї стала такою ж беззаперечною. Ще вчора вона була для багатьох просто новою сестрою милосердя, упертою дівчиною, яку сотник чомусь "карав" невідомо за що. А тепер усі знали, ця тендітна на вигляд, молода жінка не відступила перед озброєними людьми, коли біля лазарету не залишилося кому його обороняти. Тож навіть найбільші язики цього ранку воліли мовчати. Платон ішов рівно, по-військовому, з обличчям таким спокійним, наче всю ніч проспав, як дитя, а не любився з сестрою Ганною. Лише той, хто добре його знав, міг би помітити дивну м’якість у синіх очах. А Калина йшла поруч, тримаючи руки в кишенях фартуха. Її волосся було абияк зібране під хусткою, але кілька неслухняних пасом зрадливо вибивалися біля скронь. На обличчі ще залишалася тиха, майже невловима усмішка. Вона не дивилася на стрільців, та і стрільці дуже старалися не дивитися на неї.
Найважчим був погляд біля польової кухні. Там, над величезним мідним казаном стояла кухарка Катря, молода вдова, 24 років, з густою, довгою, чорною як смола косою. Чорні, як сама ніч, очі дивилися на сотника так, що від одного того погляду можна було обпектися. Вона застигла з великим черпаком у руці. Пара від казана здіймалася навколо неї білими клубами, пахло пшоном, цибулею і старим салом. Але Катря, здавалося, нічого цього не чула й не відчувала. Її погляд був прикутий до сотника Платона. Катря вже давно поклала око на ставного, чорнявого, синьоокого сотника. Щоразу, коли випадала нагода, вона підкладала йому до миски найкращий шматок м'яса. Якщо іншим перепадала сама юшка, то для Платона неодмінно знаходилося реберце або добрий шматок сала. А коли в таборі видавався вільніший день, Катря могла й сорочку йому випрати, і комірець вибілити, удаючи, ніби робить це просто «по-доброму, бо сотникові треба бути чистим». Вона й сама добре знала, що робить. Війна забирала чоловіків одного за одним. Її чоловіка вже понад 3 роки не було серед живих і Катря не збиралася провести решту молодості самотньою вдовою. Вона терпляче чекала, придивлялася, підгодовувала і хитро усміхалася. І плекала надію, що війна рано чи пізно зблизить їх. А тепер її «сотник» ішов поруч із цією новою сестрою милосердя, худою, мов билинка, чужою, незрозуміло звідки взятою зайдою, чи то знайдою Ганною Мудрик. І що було найгірше, Платон навіть не намагався приховати, як дивиться на неї. Катря так сильно стиснула черпак, що пальці її побіліли.
  - От тобі й маєш... - тихо пробурмотіла вона крізь зуби, - сотника їй треба, ну отримаєш ти...
Вона навіть не помітила, як із другого боку подвір'я, притулившись плечем до старого воза, на неї саму дивився Микитка. Молодий, світлочубий, кароокий стрілець стояв, засунувши руки за пояс, і дивився на Катрю так, наче перед ним була не сердита кухарка, а найпрекрасніша жінка на всьому білому світі. Йому тільки но минуло дев'ятнадцять. На обличчі ще не встигла як слід пробитися густа борода, а в погляді залишалося щось майже дитяче - відкрите, щире, беззахисне. Микитка сохнув за Катрею вже не перший місяць. З першого дня, як побачив її. Сохнув мовчки. Кожної ночі, коли в таборі стихали розмови, а багаття гаснули, він думав про неї. Про її чорну косу, про гострі брови, про те, як вона сердиться, коли хтось порушує заданий нею порядок. І найбільше про те, як вона одного разу засміялася, почувши його недоладний жарт. Навіть торкнулась його плеча. Тоді Микитка цілий день ходив, наче на крилах. Але підійти ближче не наважувався. Бо боявся, бо Катря була гостра на язик і якби вона прилюдно "дала йому гарбуза", то він, мабуть, провалився б крізь землю від сорому. А вже після такого вся сотня не дала б йому спокою до кінця війни.
Ні, на таке він не був готовий. Тож стояв здалеку й любив мовчки. А чорнява красуня, яка зараз ладна була пробити черпаком дірку в казані від ревнощів, навіть гадки не мала, що має поруч людину, котра дивилася на неї саме так, як вона сама дивилася на Платона. Життя, як на лихо, любило такі жарти. Та ідилію раптом перервав різкий голос із порогу прифронтового лазарету.
  - Сестро Ганно! Швидко сюди!
Калина миттєво озирнулася. На порозі стояла старша санітарка, закутана в темну вовняну хустку.
  - Поранених привезуть зараз! Треба помогти перестелити постелі! Та й перевірити перев’язочну!
  - Іду!
Калина одразу підібрала край сірого фартуха й рушила до лазарету. Уся її ранкова ніжність, та тиха усмішка, що ще хвилину тому світилася на обличчі, немов розтанула. Перед нею знову був той самий світ - кров, бинти, стогін, карболка, гарячкові очі поранених. Військовий обов’язок кликав її. Платон дивився їй услід.
Йому хотілося зупинити її хоча б на кілька хвилин. Хотілося сказати: «Не йди». Хотілося залишити її біля себе, подалі від гарматного грому, від поранених, від смерті, від усього цього проклятого фронту, хотілося зануритися обличчя в її довгі коси. Але він знав, марна справа. Вона сама обрала цей шлях. І саме тому він любив її ще дужче. Не втримавшись Платон наздогнав її кількома кроками і останньої миті ухопив кінчики її тонких пальців. Калина зупинилася. На одну коротку мить їхні погляди зустрілися. У його очах було все, чого він не міг сказати при людях. Вона зрозуміла все. М’яко, але рішуче висмикнула руку.
  - Я потрібна там, мій сотнику. Потім.
І, ледь усміхнувшись самими очима, розвернулася. За мить її легка постать уже зникала за дверима лазарету. Платон залишився посеред подвір’я, кілька секунд він дивився на двері, за якими сховалася його Калина, потім повільно видихнув. Війна не дала їм навіть ранку, не дала спокійно поговорити, не дала посидіти поруч, не дала насолодитися тим простим щастям, яке вони нарешті відвоювали, вистраждали й вичекали. Та, мабуть, саме тому воно й було таким дорогим. Платон поправив ремінь, застебнув верхній ґудзик мундира й повернув на обличчя звичну офіцерську суворість. Сотник знову став сотником. Чоловік, який ще дивився вслід коханій жінці, мусив знову стати командиром. Він повільно рушив до хати, що правила йому за штаб. Біля входу вже чекали кілька стрільців із донесеннями. На столі лежали карти, зім’яті телеграми, олівці. Платон переступив поріг і на мить зупинився. За його спиною залишився запах диму, холодного ранку й далекі кроки солдатів. А десь зовсім поруч, за стіною лазарету, була Калина, його Калина. І цього разу він не збирався гнати її, чи тікати. Навпаки, він хотів щомиті бачити її поруч. Берегти і берегтися.