Моя

Після бою Калина ще довго не могла змусити себе сісти. Вона вже хотіла повернутися до палати, перевірити поранених, поправити пов'язки, але на шляху їй раптом став Платон.
Він просто вийшов із-за дверей і перегородив їй дорогу.
 - Куди зібралась?
Калина підняла на нього очі.
 - До ранених хлопців.
 - Хлопці почекають, там є санітари і є Ліся і Ликерка.
 - Але, пане сотнику...
 -  Ні я сказав!
Він сказав це тихо, але таким тоном, що сперечатися з ним було марно. Калина вперто насупилася.
 - Я сестра милосердя.
 - Ти щойно була стрільцем.
 - То й що? Але ж я сестра...
 - А те, що стрілець Ганна сьогодні зробила більше, ніж мала право вимагати від себе одна людина.
 Калина хотіла відповісти, але раптом відчула, як підкошуються ноги.
Платон миттєво простягнув руку й підтримав її за лікоть. Вона заплющила очі. Тільки тепер зрозуміла, наскільки втомилася. Плече боліло від віддачі гвинтівки, руки тремтіли, у голові ще лунав гуркіт пострілів, а перед очима раз у раз спалахувало подвір'я.
Платон дивився на неї вже зовсім інакше. Суворість залишилася в голосі, але очі його пом'якшилися.
 - Відпочивати, сестро Ганно. Це наказ сотника.
 - А якщо я не виконаю?
На його губах ледь помітно ворухнулася усмішка.
 - Тоді сотник особисто віднесе Вас до ліжка.
Калина хотіла обуритися.
Але сил на це вже не знайшлося. Вона тільки зітхнула й тихо сказала:
 - Виконую.
Платон провів її до шпитальної комірчини.
 - Спати !!!
Він затримав на ній погляд. Калина лягла в комірчині на кожусі. Ще хотіла щось сказати, але очі самі заплющилися. За кілька хвилин вона вже спала.
Платон стояв у дверях і дивився на неї. На ту саму вперту дівчину, яка заради нього подолала сотні верст, увійшла у війну й сьогодні вийшла проти озброєного загону, захищаючи його людей. Він тихо зачинив двері.
Потім покликав до себе Панкрата - бійця зі своєї сотні, який у мирному житті на був відомим на всю округу шевцем і кравцем.
 - Панкрате, знайдеш на складі нову стрілецьку форму, - тихо наказав сотник, заглядаючи шевцеві в очі. Візьми мірки з кухарки Катрі, вона така ж, як Ганна й переший з чоловічої на жіночу. Щоб сиділа як слід на стрільці Ганні. Впораєшся за 3 дні?
Панкрат лише посміхнувся у вуса, приклавши руку до кашкета.
-Зроблю в найкращому вигляді, пане сотнику. Наша дівка буде виглядати як картинка.  
 Коли Калина прокинулася, за вікном уже лежали густі карпатські сутінки. Вона кілька секунд не розуміла, де знаходиться. А потім згадала все.
Війну, напад, постріли, наказ Платона спати. Вона сіла на кожусі.
Тіло ще нило від утоми, але голова стала яснішою. Калина вийшла надвір. На порозі стояв Платон, курив люльку. Він уже змінив закривавлений мундир на чистий. Волосся було трохи вологе після пахучої олійки і пахло помаранчами, а на поясі знову висіла шабля. Він виглядав майже спокійним. Майже так, як колись.
Побачивши її, Платон усміхнувся.
 - Ходімо, сестро Ганнусю.
 - Куди?
 - Прогуляємося, покажу Вам щось.
 - Пане сотнику?
 - Скоро дізнаєтесь.
Вони рушили стежкою. Спочатку Калина мовчала, Платон теж. Їхні кроки тихо шаруділи по опалому листю. Над лісом повільно сходив місяць. Між темними смереками, здавалося, що війна відступила на кілька верст. Калина час від часу поглядала на Платона. Він ішов поруч, зовсім близько, настільки близько, що їй хотілося просто простягнути руку. Але вона не наважувалася. Наче боялася, що це сон, що варто торкнутися і він зникне. Платон ніби відчув її погляд.
 - Чого так дивишся?
 - Забула, який ти.
 - Та невже? Я тебе пам'ятав завжди.
 - Забула Платончику. - вона опустила очі.
 - То пригадуй.
Калина всміхнулася.
 - Постарів ти трохи.
Платон тихо засміявся.
 - А ти, бачу, зовсім не змінилася.
 - Брешеш.
 - Не брешу!
Він на мить подивився на неї.
 - Тільки тепер я знаю, наскільки сильно.
Калина опустила очі. Вони йшли далі. За пів години дісталися околиці спаленого хутора. Поміж чорних обгорілих дерев стояла самотня хата. Її дах із одного боку провалився, стіна була посічена уламками, але дві дальні кімнати дивом уціліли. Платон відчинив важкі дубові двері.
 - Тут тихо, - сказав він.
Калина переступила поріг, усередині пахло старим деревом, попелом і холодом. Платон запалив маленький гасовий каганець, тьмяне жовте світло розігнало темряву. І тоді Калина побачила дивну річ. Посеред кімнати стояла розкішна оксамитова софа на гнутих ніжках. Вона виглядала тут майже безглуздо, наче шматочок іншого життя, випадково занесений у зруйнований війною світ.
Калина здивовано торкнулася пальцями спинки.
 - Звідки вона тут?
 - Солдати знайшли в покинутому маєтку, реквізували і принесли сюди.
 - От жеж! Панами себе захотіли відчути. 
 - Може вирішили, що навіть на війні чоловікові інколи потрібен стілець, на якому не болить спина.
Калина засміялася майже беззвучно. І цей сміх раптом зробив кімнату зовсім іншою. Платон дивився на неї і у його погляді більше не було сотника, не було командира, не було війни. Був лише чоловік, який нарешті залишився наодинці з жінкою, за якою сумував стільки часу. Калина повільно перестала усміхатися. Вона відчула цей погляд. І серце її забилося швидше. Платон зробив крок уперед, руки його тримались за пряжку його офіцерського ременя.
Калина відступила на півкроку.
 - Платоне...
Він зупинився.
 - Що серденько моє?
Вона опустила очі. Пальці нервово стискали край хустки.
 - Ти маєш дещо знати.
Платон напружився...
 - Я... вже була з мужом.
Він завмер. Калина важко вдихнула.
 - Коли ти поїхав, мати віддала мене за іншого. Я не хотіла того шлюбу. Я не любила його. На вінчанні я подумки вінчалась із тобою, не з ним. Але... я була його жінкою.
Її голос зламався.
 - Я боялася, що коли ти дізнаєшся, то вже не зможеш дивитися на мене так, як колись.
Платон кілька секунд не відповідав. На його обличчі промайнув біль. Саме біль. Він думав, що якби тоді не послухав її матері, то він би став її єдиним чоловіком.
Він підійшов ближче до неї
 - Подивися на мене.
Калина не підняла очей.
 - Калино, подивися сюди кажу!
Вона нарешті подивилася.
Платон обережно взяв її за руки.
 - Ти думаєш, я через нього відмовлюсь від тебе? Це твоє життя, я не маю права судити, та і не суджу.
Вона мовчала.
 - Думаєш, я сидів десь там і складав у голові, кому ти належала? Я дурне зробив, що поїхав, що зоставив тебе. Ти просто жила, жила далі!
Він похитав головою.
 - Мені байдуже до всього того, що сталося без мене.
Калина здригнулася.
 - Але ж...він брав мене.
 - Ні! Минуле в минулому!
Платон говорив тихо. Дуже тихо.
 - Ти нічого мені не винна, Калино.
Вона дивилася на нього крізь сльози.
 - Я думала, що ти відвернешся від мене.
 - Я відвертався від тебе тільки раз. Коли поїхав.
Він опустив очі.
 - І відтоді шкодую про це щодня.
 - Калино, а діти у тебе є?
 - Ні, я пила зілля, щоб не понести від нього. Я не бажала дитяти від іншого.
Калина заплакала.
Платон підняв руку й дуже обережно витер сльозу з її щоки.
 - Не плач, Калинко.
 - Я так довго тебе шукала...
 - Боже, серденько...
 - Я думала, що ти мене покинув.
 - Я був певен, що рятую тебе ! Що захищаю від того ж, що сталося з Мариною.
Вони обоє замовкли. За стінами завивав вітер.  Але в цій маленькій кімнаті вони чули тільки дихання одне одного. Платон торкнувся чолом її чола.
 - Більше я не піду від тебе.
Калина заплющила очі.
 - І не будеш проганяти?
 - Ні ясочко моя.
 - Обіцяєш?
 - Обіцяю квітонько.
Вона обійняла його, спершу несміливо, потім міцніше. Так, наче боялася, що якщо послабить руки, він знову стане далекою постаттю з її снів. Платон обійняв її у відповідь і на кілька довгих хвилин вони просто стояли так. Не було війни. Не було чужих наказів. Не було матері, Мусія, села, імперій і всього того життя, яке так довго стояло між ними. Були тільки вони. Коли Платон нарешті поцілував її, цей поцілунок був не поспішним і не владним, у ньому було все те, чого вони не встигли сказати одне одному за роки розлуки. Калина відповіла йому. А потім притулилася чолом до його плеча. Він гладив її волосся, повільно перебираючи пальцями темні пасма.
 - Калинко...
 - Що серце моє?
 - Ти справді прийшла через пів України заради мене?
Вона тихо всміхнулася крізь сльози.
 - Я б і через пів світу пішла.
Платон замружив очі,  На мить притиснув її до себе міцніше.
 - Божевільна.
 - Так !
 - Ніщо зараз не має значення, Калинко, - тихо, але з залізною впевненістю сказав він, обпалюючи її своїм подихом. - Неважливо минуле, живімо тепер, моя кохана. Ти моя. Моя жінка. Моя була, моя є і моя будеш довіку доки б'ється моє серце. 
 Він поцілував її в чоло. А за вікном вітер гойдав голі гілки, і десь далеко, за чорними карпатськими хребтами, ще гуркотіла війна. Та цієї ночі вона була далеко. Бо вперше за роки Калина більше нікуди не мусила йти. Вона знайшла його і більше не мала наміру губити.
Він притягнув її до себе і його губи нарешті накрили її губи в палкому, довгоочікуваному поцілунку. Усі місяці туги, образ, страху та війни згоріли в цьому єдиному дотику. Калина обвила руками його шию, віддаючись цьому почуттю без залишку. Цієї ночі серед розбитого війною світу вони знову були тільки удвох. Він повільно знімав з неї одяг, цілуючи її плечі, її руки. Вона запустила пальці в його волосся. Ця ніч належала їм. Тільки їм.