Виклик

Платон швидко зрозумів: криком і наказами Калину звідси не вигнати.
Вона стояла перед ним у своїй сірій сукні сестри милосердя, з білою хусткою на голові, і дивилася просто в очі. Великі зелені очі, які він пам'ятав ще з тих далеких вечорниць, тепер дивилися на нього зовсім інакше. У них не було страху. Була втома. Був біль. Але страху не було.
- Калино, я востаннє тобі кажу: ти повернешся до шпиталю і сядеш у перший же ешелон назад.
- Не сяду.
- Ти що, не чуєш мене? Уперта!
- Чую. Я все чую.
- То чого стоїш?
- Бо не поїду.
Платон стиснув щелепи.
- Тут не місце для тебе.
- А де моє місце? Де, Платоне?
Він на мить розгубився.
- Незнаю. Вдома, та деінде, але не тут.
- Тут моє місце, тут! Я не дитина, Платончику. Я приїхала сюди до тебе. А ти мене женеш від себе.
Платон відвів очі.
Він відчував, як у грудях підіймається лють. Але це була не лють на неї. На себе. На війну. На долю, яка знову звела їх разом саме тут, у місці, де люди вмирали щодня.
- Ти не розумієш, що кажеш, - тихо промовив він.
- Розумію. Я все розумію.
- Ні, не розумієш. Ти ще не бачила, як людина помирає в тебе на руках.
Калина мовчала.
- Не чула, як солдат кличе матір, батька коли йому вже нічим не можна допомогти. Не бачила, як людина ще вранці говорить із тобою, а ввечері її накривають простирадлом. Не знаєш, що таке витягати з чужого тіла залізо...
- Знаю. Я знаю, що це, як це.
Платон різко подивився на неї.
- Що?
- Я працювала у шпиталі в Станіславові.
Він завмер.
Калина тихо продовжила:
- Я бачила поранених. Я тримала їм руки. Перев'язувала. Дивилася, як вони вмирають.
Платон опустив голову.
І зрозумів: вона вже переступила ту межу, за якою можна було сказати: «Ти нічого не знаєш».
Тоді в ньому народилася інша думка. Жорстока. Майже безжальна. Гаразд.
Якщо словами її не відправити, він зробить так, щоб вона сама захотіла піти. Сама втече. Він навіть заплющив очі на мить. Попрацює тиждень і втече. Не витримає. Йому було боляче від самої думки, що він навмисне змусить її страждати. Але ще страшнішою була інша думка: одного дня він може побачити її тіло серед загиблих.
- Добре, - нарешті сказав Платон.
Калина здивовано підняла брови.
- Добре?
- Хочеш залишитися, залишайся.
Вона ледь помітно усміхнулася.
- Дякую.
Платон подивився на неї суворо.
- Тільки потім не кажи, що я тебе не попереджав.
Наступного ранку старший санітар передового пункту отримав від сотника Ткача короткий наказ:
- Нову сестру Ганну не жаліти.
Санітар навіть перепитав:
- Ту, що зі Станіславова?
- Її.
- Вона ж жінка.
Платон різко глянув на нього.
- А війна когось питає, чоловік ти чи жінка?
- Ні, пане сотнику.
- От і все.
Санітар кивнув. А Платон, коли вийшов зі штабу, довго стояв надворі, стискаючи кулаки.
- Пробач мені, Калино.
І почалося. Інші сестри милосердя займалися перев'язками, розносили ліки, допомагали лікарям. Калині ж знаходилася робота найважча. Ще до світанку її будили. Вона носила воду, чистила перев'язочну, допомагала санітарам переносити поранених, мила інструменти, прала закривавлену білизну. Їй діставалися відра, від яких руки тремтіли вже за кілька годин. Дощана підлога шпитальної хати була темною від крові. У щілинах між дошками засихала грязюка, а запах карболки змішувався з потом, кров'ю, димом і людським стогоном. Калина стояла навколішки і відтирала підлогу. Вода у відрі швидко ставала червоною.
- Сестро Ганно, ще раз пройди тут, - сказав санітар.
Вона підвела голову.
- Тут уже чисто.
- Сотник наказав, щоб було чистіше.
Калина на секунду стиснула губи.
Вона зрозуміла. Платон мудрує.
- Добре. Буде, як сказано.
Вона знову взяла щітку. Через кілька днів їй доручили прати бинти та білизну. Річка Бистриця була холодною. Калина стояла на березі, закачавши рукави, і занурювала руки у воду. Холод обпікав пальці. Вона скрипіла зубами, але не відступала. Пальці поступово почали червоніти. Потім шкіра потріскалася. З невеликих тріщин виступила кров.
Калина подивилася на долоні. Нічого. Вона знову занурила їх у воду.
Позаду хтось тихо сказав:
- Сестро Ганно, годі вже. Змерзнете.
Калина озирнулася.
- Не змерзну.
- Та руки ж у крові.
- Загояться.
Вона не знала, що за деревами стояв Платон. Він бачив її. Бачив червоні від холоду пальці. Бачив, як вона кутається у тонку хустину. І йому хотілося підійти, забрати її звідти, наказати санітарам робити цю роботу самим. Але він не рушив. Тільки стиснув кулаки. 
-Їдь додому, Калино. - Він майже беззвучно повторив це сам собі. - Ну чому ж ти не їдеш?
Калина все зрозуміла. Вона бачила, як Платон іноді проходить повз шпиталь. Нібито випадково. Нібито перевіряє поранених. Нібито дивиться, чи все гаразд у сотні. Але вона знала, що він дивиться на неї..Одного разу, коли вона несла два важкі відра, їхні погляди зустрілися. Платон одразу відвів очі. Калина ледь усміхнулася.
Отже, ти перевіряєш мене, Платоне? Вона взяла відра міцніше.
- Ну що, серденько, - прошепотіла сама собі. - Побачимо, хто кого. Відтоді вона перестала навіть показувати втому. Коли боліла спина терпіла. Коли німіли руки, працювала.
Коли хотілося плакати кусала губу. Вона не просила легшої роботи. Не нарікала. Не скаржилася. І щоночі, падаючи на свою вузьку постіль, думала лише про одне:
- Я не віддам його вдруге.
Минув тиждень. Потім другий. Осінь ставала дедалі холоднішою. Листя з карпатських дерев падало на мокру землю, річка шуміла важко й темно, а над горами майже щодня висіли низькі свинцеві хмари. Платон дедалі частіше ловив себе на думці, що чекає її. Він знав, у який час вона виходить надвір. Знав, де вона носить воду. Знав, коли йде до Бистриці.
Знав навіть, що вранці вона двічі поправляє хустку перед тим, як увійти до перев'язочної. Він знав усе.
І від цього йому було ще гірше.
Одного дня він знову прийшов до шпиталю.
- Як поранені? - сухо запитав він.
- Двоє важких, троє після операції, — відповів санітар.
Платон кивнув. Але його очі вже шукали її. І він побачив. Калина саме виходила з двору. У руках вона несла величезний, мокрий оберемок солдатських шинелей. Вони були важкі від води. Надто важкі для неї. Платон завмер. Вона йшла повільно, обережно переставляючи ноги. Обличчя зблідло від утоми. Під очима залягли темні тіні. Біля скроні вибилося пасмо волосся. Вона була зовсім маленькою поруч із цією величезною купою мокрої вовни. Раптом Калина спіткнулася. Одна шинель мало не впала на землю. Платон мимоволі зробив крок уперед.
- Калино!
Вона підняла голову. Їхні очі зустрілися. Платон уже хотів забрати в неї той проклятий оберемок. Але зупинився. Калина сама вирівнялася. Перехопила шинелі і понесла далі, повз нього.
Навіть не попросивши допомоги. Платон стояв, дивлячись їй услід..На її спині, на маленьких плечах.
На руках, які вже давно перестали бути ніжними. І в його грудях щось боляче стиснулося.
Вона не здасться. Калина поставила шинелі біля дверей, обернулася і ще раз подивилася на нього. Втомлена, бліда. Але усміхнулася. Ледь-ледь. Наче перемогла. Платон відвів очі.
Він не хотів, щоб вона побачила, як блиснули сльози. Розвернувся і швидко вийшов надвір.
Осінній вітер ударив йому в обличчя. На дорогу падало жовте листя. Платон ішов до штабу, стискаючи кулаки.
-Як же тебе зламати, уперте ти дівчисько?
Він гірко усміхнувся.
-Які ж муки ти ще готова витерпіти, аби тільки не поїхати?
Йому хотілося злитися на неї. Але замість злості він відчував гордість.
Т ку сильну, що від неї ставало боляче. Ти вже не та маленька Калина, яку я колись проводжав поглядом біля криниці.
Він зупинився. Подивився на темні гори. Десь далеко знову загриміла артилерія.
- Що ж мені з тобою робити, серденько моє?.. - тихо промовив він.
І вперше Платон подумав те, чого боявся найбільше:
- А якщо вона справді залишиться?
Від цієї думки його серце стислося.
Бо він раптом зрозумів:
якщо Калина не піде сама, йому доведеться змиритися з тим, що відтепер вона буде поруч.
Не як дівчина з далекого Поділля.
Не як примара з його минулого.
А як жінка, яка сама пройшла крізь війну, щоб бути біля нього.
І, можливо, саме це лякало його найбільше.