Розділ 1

Привіт, моє ім’я Калина і я хочу розповісти вам про моє звичне-незвичне життя.

З якого моменту почати розповідь? Мабуть ще з дитинства, а чи раніше? По типу творів в яких «мій тато зустрів мою маму»?

Придумала! З імені …І все таки з батьків.

 Моя мати була великою мрійницею і фантазеркою, казала, що у неї є дар, який вона отримала від Бога, молилася і робила добро, в подяку за нього, але нікому так і не повідала, що це? Так, моя мати ще та дивачка. Як справжній древній хіппі, про яких писали в заборонених книгах древніх міських бібліотек (а у Львові залишилися останні з таких), мама вірила в добро і мріяла про мир у всьому світі. До речі – моя мама якраз працювала в старовинній бібліотеці хто-зна скільки літньої давності, тож саме так я і мала змогу ритися в рукописах, як і моя матуся. Хоча, хто крім нас любив таке заняття? Одиниці! А мама, ще й як останній фрік любила давні українські твори минулих сторіч. Тож і моє ім’я матуся надибала в одному з таких творів, який розпочинався з дівчинки на ім’я Калинка і птахи на ім’я Дзьобко, який на щастя (чи на жаль) покинув дім малої господині, як тільки у нього знайшлася можливість*.

*Проза Наталії Кобринської «Зрадник»

Вперше почувши твір-відповідь на «чому моє ім’я таке?» від мами я зробила два висновки. Перший: скільки вовка (в данному випадку птаха) не годуй, всеодно в ліс дивиться!;

А другий: добре, що не «Дзьобко» було ім’ям, яке сподобалося моїй мамі.

Отже, чому у мене таке дивне ім’я ви вже знаєте, тепер вподобання:

Люблю фіалки, довгі прогулянки, зустрічати світанок, а ще ненавиджу парні числа!

– Два – на похорон, – з дитинства повторювала я, навіть, коли мама просто давала дві цукерки, чи я отримувала погану оцінку у школі. – Вже краще одиниця, – доводила малою, коли всі дорослі лише переглядувалися.

А що? Віра в прикмети у нас сімейна, дідусь з бабусею навчили, коли я приїздила до них на літо, тому  не ходжу ні під драбинами ні перед чорними кішками…

 А тепер про зовнішній вигляд: рідне волосся у мене темно-русяве (від тата), але підфарбовую пасма біля скронь у зелений, як ельфійка (чи дріада) з улюблених книжок, колір очей (дар від мами) болотно-зеленого кольору. Худорлява та бліда, ще й з веснянками.

 – От і вся Калинка,  – як любила казати мама в дитинстві.

  А дитинство у мене було… Було, ключове слово, це все, що я можу про нього сказати, адже там, в далекому 2222-му почалася чергова всесвітня війна… Тупа, безглузда, клята, всрата війна. За всі ці роки існування люди ніяк не можуть залишити один одного в спокої! Живи сам і дай жити іншим, невже так важко? Набивала це б кожному при народженні, тоді б жили спокійно і… 2222-й… Можливо не запам’ятався би мені таким…

Молитви,волонтерство, гроші…

– Невже це все, чим я можу допомогти? – звертала я запитання до мами, яка лише журливо відвертала очі.

Батько – голова сім’ї робив для нас все: працював, піклувався, любив… В минулому часі, клята війна… А тіла батька так і не знайшли… Лишилися мама і 16-ти річна я. – Ти можеш просто знищити всіх поганих людей? – питала я маму, але вона не могла.

– Мій  дар зникав, як тільки я пробувала робити будь-яку пакість, чи просто бажала комусь злого, –загадково посміхалася вона. – Але і моїй матері і її матері, до того,  доводилося постійно тримати себе у руках, молитися і творити добро, аби дар не зникав, адже опісля зникнення потрібно було багато часу, аби він відновився.

Мама розказувала, що колись дар мали усі, але чим більше злого робили чи навіть бажали люди, тим менше дар залишався в їхньому житті.

Я не розуміла про що вона говорить і точно не мала ніякого дару, не відчувала його у собі, або не хотіла помічати, аж поки він сам не дав про себе знати… Але це згодом. Вже опісля того, як я втратила батька фізично і віддалилася від матері морально.

Як було сказано раніше, тіло батька так і не знайшли, а війна йшла і мама, аби заглушити душевний біль не тільки за батька, але і за всіх співвітчизників, активно волонтерила, а тоді, отримавши усю необхідну підготовку пішла на передову…

Пройшло два роки і ось я «святкую» вісімнадцятий день народження наодинці і з плачем – мама вже 2 тижні не дзвонить і не виходить на будь-який контакт, хоча перед цим старалася кожного дня хоча б коротке «все добре» чи «люблю тебе» написати.

І ось я тут, на ратуші, у центрі Львова, і все, про що я думаю зараз – це:

–  Можливо мені краще зникнути? – пустила я неодиноку сльозу та  вхопилася за холодні поручні. Так, ці перилка явно не завадять мені, якщо захочу стрибнути… Дідусів з бабусями давно немає,  про батьків невідомо, тож вдома точно ніхто не чекатиме… Стрибнути…

– Ага і застрягнути в самому центрі туристичного Львову? Та тобі вже за два тижні набриднуть ті, хто фотографуватимуть краєвиди, чи признаватимуться в коханні тут же. Чи, ось як ти, вирішать, що чергова біда то кінець світу і приєднаються у потойбіччі до зануд, які не знають значення слова «життя», – полився жіночий голос, ніби з щойно увімкненого радіо.

Я різко обернулась, але нікого не побачила. Глючить не інакше.

Та, повернувшись знову, аби драматично глянути в далину, зіткнулась ніс у ніс з хлопцем, чиї карі очі зараз насмішкувато зиркали в мої.

– Як ти тут опинився? –  здивовано (та чи не істерично?) розсміялась я йому в обличчя і кинулась у відкриті точно для мене обійми. Мій друг Антон, якого я любила називати Тоні (а це був він) чи не щоранку складає мені компанію в улюбленому місці моїх роздумів – на ратуші. І хоча останнім часом він віддалився від мене, чи то через мій постійний сум чи перехідний вік (хто його розуміє, тих хлопчаків?) але підтримував завжди як міг.

Хоча Тоні старший від мене на кілька років та дружимо з ним з дитинства, сусіди бо ж. Та й батьки дружили, от і «женили» нас ще з малечку. І хоч я була батяркою ще тою – завжди залишався на моєму боці, чи то було викрадення улюблених книг, через які отримували наганяї чи проникнення у ратушу, як зараз.