- Звідки в тебе це вино? Таке смачне, ніколи не пила такого.
Ми синхронно піднесли келихи до світла.
- Не пам’ятаю, приволок в наплічнику з якоїсь п’янки. Можна сказати що вкрав.
Однієї пляшки нам стало аби впитися вусмерть. Як часто ми потім так напивалися? Вином, горілкою, коли хтось непогано заробляв - віскі чи коньяком. Смішно навіть. Але такого вина як першої ночі, молодого, терпкого не траплялось вже ніколи.
Півночі водив її ненависним містом. Розповідав про переплетіння вулиць і походження назв, кілька старих будинків в центрі і простір якого було явно надто багато на таку кількість жителів. Якось добрели ми до мого будинку і нам було так паскудно нецікаво одне з одним, і якимось дивом з’явилася ця пляшка вина.
- Стільки книжок. – Вона не вперше була в мене, не вперше бачила стоси книжок аби-як розкидані по квартирі. Ми познайомились в випадковій компанії і того разу вся компанія закінчувала вечір на моєму балконі. – Стільки книжок. – Гортала їх, розглядала, вертячи в руках, ніби, ненавчена сирота, ніколи їх не бачивши. Тільки призвіща лунали, злітали з обкладинок назви романів.
- Всі прочитані тобою?
- Так, всі.
Дивно, після того вечора ця дівчина разом з моїм знайомим гостили в мене кілька разів а книжки вона тільки зараз помітила.
- Я візьму щось почитати?
Я кивнув у відповідь і відкинувся на дивані аби оком господара не заважати їй нишпорити в моїй бібліотеці. Бери будь-яку, я їх всі прочитав і, як бачиш, не став від того розумнішим. Бери поезію, нащо тобі проза. Є Рембо, Антонич, Уітмен кілька поляків і ще хтось. Я дістав з пачки цигарку і попрямував до балкона трохи похитуючись. «Палиш? Ні? Я швидко». Стояв на балконі, палив, спостерігаючи як юна Софія, невіть нащо, обирає собі що почитати. Через два, трохи зальопаних, скла, я врешті розгледів в ній жінку. Що вона тримає в руках? Тонка сіра книжечка – це, вбіса, найгірше що ти могла видобути з купи мукалатури. Поки вона розглядала моє фото на книжці і вичитувала вголос моє ім’я, я розглядав її. Вона щось викрикнула. «Так» - відповів я, не розчувши питання але точно знаючи що вона питала. Треба ще випити.
- То ти пишеш. Чому мовчав?
Не знаючи що відповісти я взяв з її рук збірку поезії, відкрив на випадковій сторінці і прочитав.
- Випити ще хочу. Маєш ще вина?
Я подивився їй в очі так награно хтиво як тільки міг.
- Ні, була лише одна пляшка. Але поряд є магазин цілодобовий можемо швидко пройтись.
- Там злива така, піди сам, добре? – Я киваю. – Тільки знайди такого ж вина, як ми пили. – Софія обернула пляшку лицем до мене.
На вулиці і правда була злива яку я не помітив з балкона. До магазина з півкілометра ходьби. Компанія випивак, таксисти з кавою і вона – прокуратор мікрорайонна в нічний час, богиня всіх, кому не спиться в таку пізню годину, жіноче обличчя в невеличкому віконці через яке вона вдовольняла всі опівнічні бажання. «Мені вина пляшку» - ледь тримаючись на ногах запросив я. «Каліфорнійського».
- Є грузинське або наше, береш? – Вона так по-жіночому прогнулась, намагаючись мене розгледіти. – Береш?
- Мені вина каліфорнійського, червоного.
- Є грузинське, теж непогане. – Її язик, мов змія, ковзав зубами, ваблячи та гіпнотизуючи.
Я відпустив стійку за яку тримався, хитнувся вбік і назад, направляючи своє тіло до компанії чоловіків за столиком. Обережно обійшов кремезного таксиста з незмінною кавою і, не вітаючись кинув випивакам:
- Хлопці, де би мені вина купити? – то були чоловіки з сусідніх будинків і один з них досить доречно запитав поглядом вказуючи на світлий диск жіночого лиця у вікні: «А тут тобі що?».
- А тут такого не продають, бачте.
- Халепа. – Роздалось від куценького чоловіка вимазаного машинним мастилом.
Переді мною з’явилася пластикова склянка в неї плюхнулось п’ятдесят горілки.
- Так що то за вино таке що його знайти не можеш? – Питання линуло з вуст кремезного чоловіка, який, на мій погляд, був ватажком цієї цілком випадкової компанії.
- Ги, не подумав би що там вино роблять, - здивовано відповів мені куций чоловік, наливаючи мені знову.
Я купив їм по пиву, бо так годилося, адже, пригостили мене, і побрів далі нічною зливою. План був наступним: зайти в найближчий супермаркет, взяти аби яке вино (навряд там знайдеться бажане), повернутися до Софії, себто до себе додому, випити вина і випровадити ту дівку додому, можливо, спочатку любитися, швидко. Але потім випровадити.
- В тебе мила квартирка, Іване, але я би не жила в ній.
Що то? Насмішка? Невдалий комплімент? Чи застережливі, від марних надій, слова?
- Орендована, - сухо кажу я.
- І все ж.
- Такого ж вина не знайшов, грузинського взяв.
- Не хочу.
Коли вона вийшла за мною на балкон,я подумав прощатися буде, вечір не вдався, ми мовчали, вона просила аби я прочитав ще щось, я відмовив їй.
Обережно схопивши мене за правицю Софія піднесла мою цигарку до своїх вуст, потім ще кілька разів. В мить вона сполотніла на лиці, схопилась за мене аби не впасти, примружені очі вдивлялися в мене чекаючи дій. Я поклав її на диван і сам, змучений, завалився поряд. Ми лежали удвох на протиснутому дивані, розтріпані пружини якого боляче впивалися в наші тіла, повертаючи нас цим до реальності. Софія тулилася до мене а я не відчував нічого, ні в голові, ні в серці, ні нижче. Злива стихла. Я чув як різко та рвано б’ється її серце. Грала музика, яку вона просила вимкнути. Поцілував її, торкнувся вуст, здався, пропав. Лише встиг, у власне виправдання, сказати, що любитиму навмисно невміло і ніжності аби не чекала.