Какао на двох

День був не з вдалих. Тридцять перше грудня повинно було бути не таким. Мене викликали на роботу у вихідний день. Коли я повинна була їхати до батьків. Вони на мене, звісно не чекали, але сюрприз ніхто не скасовувави. Тим більше з подарунками, з речами, про які вони тільки мріють. Я трохи засмутилась, але вирішила, що все одно буде приємно їх здивувати.

І ось нарешті я звільнилась та поїхала до батьків. По виїзду з Києва почався невеликий сніг, дорога вкривалась цими сніжинками все більше, а сніг не переставав іти. Вперше за довгий час мені здалося, що світ трохи сповільнився — кожна крихітна сніжинка ставала помітнішою. Та раптом він перетворився в хуртовину. Попереду не було нічого видно, хіба що ліхтарі машин які їхали попереду. Тато завжди називав таку погоду та трасу небезпечною. Та тільки з заднього сидіння не було видно, що там на дорозі. Але тепер я сама сиджу за кермом та бачу все це, а точніше не бачу нічого, крім снігу, який летить у лобове скло. Серце трохи стислося від напруги, а пальці міцно стискали кермо. Я вперше зрозуміла, що дорога, яка здавалася звичною, може стати випробуванням.

Краєм ока побачила багато вогнів та вивіску на якій було написано просто “Готель”. І мені здалось зупинитись у ньому найкращою ідеєю. Може, там буде тепло і спокій… Я б дуже цього хотіла.

Я звернула у сторону готелю. Машин було багато, але два місця ще були вільні. Припаркувавши машину, побачила, що на сусіднє теж припаркувалась машина такої ж марки як у мене, але іншого кольору. З неї вийшов чоловік. Високий, у чорному пальті та офіційному костюмі. Він виглядав впевнено, навіть трохи загадково. Чому це відразу привернуло мою увагу?

Я також вийшла з машини, зачинила її та підійшла до багажника. Чоловік й сам відчиняв багажник своєї машини. Ми якось одночасно дістали свої валізи. Й зачинили багажники. Він у будівлю зайшов першим, а я вже за ним. Цікаво, хто він насправді. Чи теж йому не пощастило з дорогою?

У мене не було бажання розглядати хол цього готелю, але він здався мені затишним. Я зразу підійшла до стійки адміністратора. Біля якого вже стояв цей чоловік.

— Мені, будь ласка, вільний номер на одного, — сказали в один голос, а потім подивились один на одного. Як кумедно, що ми говоримо одночасно. Це трохи розсмішило мене.

Адміністраторка не звертаючи на нас уваги почала дивитись щось в комп'ютері та клацати мишкою. Через декілька хвилин подивилась на нас.

— Перепрошую, але у готелі залишився один двомісний номер, — вона знизила плечима, — зараз така погода, що всі шукають якийсь притулок, а у нас готель невеликий…. Ви можете залишитись в одному номері, — додала швидко, але вже тихіше, — а ми поки пошукаємо як можна владнати цю ситуацію.

Ми з чоловіком переглянулись. І зрозуміли, що виходу ніякого, адже там за дверима будівлі хуртовина, що й у машині навіть якщо включити тепло, буде все одно холодно. Схоже, це буде цікавий вечір…

— Здається, у нас немає вибору, — сказав чоловік. Я зітхнула та просто усміхнулась. Дістала паспорт для реєстрації. Нам видали ключі карточки від нашого спільного номеру. Ми пішли шукати номер. Він був на другому поверсі, хоча тут лише їх два. Чому я трохи хвилююсь? Мабуть, через незвичність ситуації.

Чоловік відчинив двері та дав можливість зайти першій мені. Я зайшла, поставила валізу біля входу та пішла у глиб номера. Номер невеликий: одне велике ліжко. Невеличка шафа, письмовий стіл та стілець, а біля вікна стоять два крісла. Ще є невелика зона з мініхолодильником, електронним чайником та пакетиками чаю, кави та какао. Все виглядає так просто, але затишно… Може, це буде наш притулок від хуртовини.

Я повернулась до чоловіка, який в цей час знімав взуття.

— Ми з вами будемо жити в одному номері, але й імен один одного не знаємо, — сказала я. Чоловік подивився на мене.

— Мене звати Тимофій. А вас?

— Оксана.

— Дуже приємно, Оксано.

Він пройшов у номер та роздивився його.

— Здається, що все те, що потрібно є.

— Тільки тут лише одне ліжко, — прошепотіла я. Як же це буде? Хочеться сміятися і водночас відчувається трохи ніяково.

— З цим ми розберемося якось, — він усміхнувся. Дістав телефон та почав у ньому щось дивитися. А я сіла на крісло та відкинулась на спинку та заплющила очі. Втомилась за сьогодні. Начальник примусив працювати у вихідний день, до батьків не доїхала. Ось це класний останній день року — подумала я. А, може, все не так погано, як здавалося. Хуртовина — всього лише привід трохи сповільнити темп.

Почула розмову чоловіка з кимось.

— Я сьогодні вже не приїду… Знаю, що домовлялись… Ти бачила погоду за вікном… Пробач… Мг, бувай.

Він закінчив розмову та поклав телефон у кишеню. Сів навпроти мене та зітхнув.

— Навіть, додому не доїхав… Сумно якось.

— Я теж. Думала Новий Рік зустріти з батьками, але погода все вирішила за мене.

— Значить я не один такий.

Ми почали сміятись зі спільної абсурдної ситуації. Удвох їхали додому, удвох потрапили під хуртовину та удвох зупинились в одному номері. Якщо комусь розповісти, не повірять. А поки що — просто смішно і трохи затишно.

За декілька хвилин я встала, дістала з валізи домашній одяг, який взяла про всяк випадок і виявилось не дарма. Пішла у душ. Стояла під теплою водою хвилини дві, не більше. Просто хотіла зігрітися. Вийшла, посушила волосся та трохи припудрила обличчя. Тепер хочеться сісти з чашкою чаю і забути про весь день.

Коли вийшла з ванної кімнати, побачила Тимофія, який лежить на ліжку та спить. Я не знаю, як так сталося, але щось в мені клацнуло. Щось тепле і турботливе. Я підійшла до нього, взяла плед та вкрила чоловіка. Якийсь жест піклування в мені явно прокинувся.

Сама сіла у крісло, одягла навушники та включила аудіокнигу. Завжди щось слухаю, коли хочеться відпочити чи то розслабитись. Зараз найкращий момент просто бути тут і відчувати спокій. Нікуди не потрібно поспішати.

За вікном вже давно змінилась картинка з білого неба на чорне. Не змінилось лише одне — за вікном досі йде сніг. Я сиджу, слухаю книгу та раптом чую голос Тимофія.