Ключ 3.4.2 Вітрила

Королівна та її вартовий завмерли на декілька митей, не відриваючи погляду одне від одного. Час сповільнився, пробиваючись крізь напругу, що заповнювала та робила в’язким повітря між цими двома. Проте це не той погляд, що пропливає океан спогадів незнайомця і цілить прямо в душу. Скоріше такий, з якого починалася погоня. Ден не зводив очей з пораненого плеча королівни, яке вже надто довго пронизував арбалетний болт, поки Ана пильнувала кожен найдрібніший рух його руки. Дівчина не була певна, що їй вистачить реакції чи тим паче сили, щоб зупинити його. Ці дві надважливі для неї характеристики тіла відновлювалися надто неспішно. 

– Звісно, я збираюся витягти це прямо зараз, – вартовий геть не очікував побачити свою панну наляканою, мов лісове звірятко. – Ми маємо обробити рану негайно.

– Ми? Що значить “ми”? 

– Це значить, що якщо ти не хочеш, щоби це зробив я, то ти можеш цим зайнятися сама. Чи попросити про це Горна? – він весело пирхнув. – Нас все-таки тут троє. 

Перший, хто глянув би на собаку, програв би, та обидвоє тримались на славу. 

– Хай там як, це треба зробити, – зрештою підсумував вартовий.

– Я не маю ліків, ми можемо повернутися в місто, і тоді…

– Панна Вівієт дала мені трохи, коли я йшов з цілительського крила.

– Але ж ти не вмієш цього робити, чи не так?

– Я вартовий, – він розпачливо зціпив зуби і одразу виправився, – якщо не за званням, то за навичками.

– Ти мав зробити це, поки я не оклигала!

– Не міг, бо це так не робиться.

Він хотів покласти руку на арбалетний болт, проте королівна різко відсунулася ще, так що і не помітила, як майже сиділа на землі. 

– Я маю знати, коли вам… тобі боляче, щоб не завдати більшої шкоди.

– Можеш не сподіватися, я не кричатиму, як дитя мале.

– Можеш кричати, просто говорити, шепотіти на вушко, але я маю дізнатись.

Почесний вартовий втрачав терпіння. Втома і холод трощили кістки дрібними імпульсивними рухами. Щось всередині нього рвалося закінчити безсенсовні перемовини силою. За життя він бачив немало вартових, які, отримавши травму, опиралися подібним чином. Якби це був хтось із них, хлопець би, не думаючи і секунди, припинив це. Він міг би знерухомити пораненого та виконати всі необхідні процедури. Що казати, Ден справді міг зробити це, поки цей хтось був би непритомний.
Якби це був будь-хто інший… 

– Будь ласка, – вартовий видихнув та зазирнув в очі королівни, його погляд був сповнений турботи та молитви.

Ана, все ще несміливо, посунулась назад на похідну постіль. Це надто неочікувано скоротило відстань між ними. Хлопець затамував подих у сподіванні сповільнити біг свого серця. Він посунув ближче до себе пакунок від цілительки та почав потроху витягати болт. Спочатку все йшло спокійно, та в лічені секунди обличчя панни зблідло. Ден зупинився одразу. Ана стала напружена, плече стискало вістря мертвою хваткою.

– Боляче?

Королівна ледь помітно кивнула, та цього було достатньо. 

– Я зрозумів, чому ти така тиха. Боїшся порушити мирний сон Горна? – хлопчина наче осяяв берег однією зі своїх дружніх посмішок.

Королівна майже автоматично знайшла поглядом собаку. Він згорнувся майже ідеальним пухнастим колом, поклавши морду на м’який хвіст. Якщо прислухатися, крізь тріскання вогнища та шум води можна було почути його тихе сопіння. Здавалося, йому справді тут добре, і від цієї думки тіло королівни саме мрійливо розм’якло. Швидко біль повернувся, але вже інший. Ана збиралася повідомити про це Дену, а він вже тягнувся до неї з якимось вологим ганчір'ям. Арбалетний болт лежав прямо поруч.

– Що? – здивовано видушила з себе.

– Найстрашніше минуло. Решту буде краще, якщо ти зробиш сама. Я можу відвернутися і розповісти, як, якщо не знаєш, – він знічено глянув вниз на пакунок.

– Панна Вівієт же дала тобі щось для звичайних перев’язок?

– Так, звісно.

Ден подав необхідне для перев’язки та сів на березі рівно, виглядаючи щось у темряві за річкою. Його панна тим часом зняла сорочку, щоб нарешті побачити рану повністю. Зілля панни Вівієт пахло вином і прянощами. Далі все як треба: змочила тканину, промила місце уколу, наклала тканинну смужку. Проте їй не вистачало сили, щоб затягнути і зафіксувати пов’язку. Від втоми руки терпли, варто було їх лише підняти. Ана не здавалася, намагалася притримати край тканинної смужки зубами чи вигадати інший спосіб. Кожна спроба забирала сили.

– Вже все? – спитав вартовий, щойно активне шарудіння за його спиною припинилося.

– Ні… ще ні, – розгублено відповіла.

– Все гаразд?

– Так, просто, – Ана проковтнула клубок, що став посеред горла, на смак, як її гордість, – ти не міг би мені допомогти?

– Звісно, щось підказати?

– Ти можеш… затягнути це?

Повисла мертва тиша, в якій всі відчували, в чому проблема. Її перервало тільки шарудіння тканини. Ана зібрала останні сили в кулак, зв’язала сірі рукави сорочки над грудьми та застібнула ґудзики донизу.